Анатолій Крим про міжнародний літературно-мистецький журнал „Склянка Часу*Zeitglas”

Чи знаєте ви, що означає видавати журнал у нашій начитаній країні?

Ні, ви не знаєте, що означає видавати журнал, тим паче — не в Києві, не в Одесі і не в Дніпрі, а в Каневі, де на Чернечій горі знайшов спокій Бунтар, який залишив чимало гірких слів і спогадів у «захалявній книжечці» про «малоросів», що частенько вернули носа від різких слів Поета.

І ви точно не знаєте, що означає видавати журнал без спонсорів, співробітників, порадників; шукати, як рекламувати своє дітище, переконати обивателя через пошту виписати його і, прочитавши, сказати два добрих слова канівському Дон Кіхоту, який не перестає нас дивувати вже три десятиліття. Правда, на відміну від млинів, із якими бився середньовічний лицар, наш видавець постійно воював і продовжує воювати і з цензорами, чинушами, самопризначеними охоронцями моралі та іншими ледарями, яких розплодилося більше, ніж зірок на яскравому українському небі.

Я повторюся: ви навіть не уявляєте, як це — видавати журнал у безгрошів’ї, під час війни, коли, здавалося б, нікому немає діла ні до журналів, ні до культури. І ми не знаємо, які думки навідували нашого видавця в ті окаянні години після півночі, коли хотілося кинути все під три чорти, підвісивши в повітрі рятівне питання, популярне в нашому суспільстві: «Мені що, більше треба, ніж іншим?»

Виявляється, знайшлася дивна людина, якій треба більше, ніж іншим.

Не тому, що він найрозумніший і, як кажуть, «далекоглядний». А тому, що по-іншому він жити не може і не вміє. І в цьому наше щастя. Читачів і авторів. Дозволю собі сказати: і щастя для країни. У цьому запорука того, що плоди просвітлення — тут нікуди не дінешся — зріють довго, часом десятиліттями, але все ж таки дозрівають. Важливо, щоб біля дерева постійно орудував лопатою уважний і турботливий садівник. Я знаю одного з них — Олександра Апалькова.

Талановитий видавець і не менш талановитий письменник. Живе собі «на відшибі», куди раз на рік із квітами поспішають чиновники, а з ними і письменники, які потрапили в «обойму» та в Ютуб. Квіти — недорогі, але від серця — приносять також ті, про кого світ дізнається завтра, кого редактор «Склянки часу» лише представляє широкій публіці. Він дуже любить своїх авторів, пишається ними, вигадуючи часто фестивалі поетичного слова, витягуючи з небуття великих, ніби вказуючи, у кого треба вчитися не лише ремеслу письменника, а й відповідальності, яку накладає ця професія.

Адже це «дуже просто» — видавати журнал у нашій країні.

Замикаєш двері, сідаєш за письмовий стіл, охоплюєш голову руками і думаєш: де взяти гроші, знайти авторів, випросити в кредит папір, а ще — як не посваритися з чиновниками. Зате яка радість вночі, потай від усіх вдихати запах друкарської фарби «свого дітища», чарівний запах для видавця і автора…

Довгого тобі життя, «Склянка часу»!

І низький уклін тобі, мій дорогий друже Олександре Апальков!