Про квіти,  поезію, провінцію, акторів

... Сиве волосся – квіти старості... Так каже прислів'я. Тепер моя голова сповнена квітів... А тоді... У кінці 20-го століття… Моє життя і весна всміхались і чекали, у сукні білій квітів акацій. У Каневі ж акації цвітуть особливо буйно. І новизна жагучих віршів молодих поетес тішила. Немов відчуття м'якої податливості дівочих губ... Поезія хлопців та зрілих чоловіків вселяла силу та гордість. Гордість співпричасності. Бо я публікував їх... Звісно, не все було рівнозначно-високим. Не всі номери журналів розходилися межи людьми жваво… Успіх змінявся невдачею… Втім журнал мій жив. Жив, парадоксально…

Та я добре вчився у виші Харкова… Тож мислив, як мені здавалося, діалектично. Я робив свій журнал і бачив його потребу людям. Але, всупереч Гегелю, провінція не вміла мислити подібно... Провінціали не розглядали позитивне та негативне як аспекти того самого явища... Явища єдності протилежностей... Дехто навколо мене не те, що не любив, але навіть побоювався парадоксів. Я про це знав. Я це відчував. Я з цим жив. Жив, розуміючи, що їм не до філософських категорій. Екзистенціалістські моменти були не для них... Мене критикували. Атакували на їхню думку чіткими ланцюжками причин та зв'язків… Практикою, засвоєною ними раз і назавжди... Ось вони її і застосовували. Та мертві бджоли не гудуть… А квіти росли. Дерева буяли. Мені було, як кажуть «паралельно»… Я вже збагнув слова Джона Фаулза: «Жизнь - узилище в бедламе...»

Та ще намагався виправдуватися: пояснити свій шлях… Пояснити, що я його тільки шукаю… Та вони, мої критики (нині – навіть відомі в Україні) належали до тих акторів, які не проґавлять нікому права вимовити останню репліку. Я про це знав. Знав зі своєї колишньої артистичної минувшини… Адже нічого не буває марно… Тож знову і знову виходив із моєю «Склянкою часу» на авансцену дедалі більше пересіченої місцевості… І продирався-таки крізь своєрідні джунглі, в яких повно тигрів... І поступово та жахлива нудьга провінційного оточення розщепилась і щезла... А серце життя запульсувало з новою силою. І всі мої сумніви ніби змило новим горизонтом, що раптово відкрився, безкрайньо... Горизонтом – як таємницею загального паралелізму сущого у цьому світі…