Моя друга книга

Року 1998 вийшла моя друга книга. Взагалі то це була не зовсім друга. А четверта чи п`ята. Та – я так вважаю… Назва її «Нравы города Ка»... Тираж у 1000 примірників швидко розходився.  І вдарила мене у серце спокуса… Така собі зваба облишити журнал…  Гординя обуяла… У пресі пішли рядами статті та нариси про цю книгу.  Хвалебні… Та одного дня я розгорнув газету «Віка» за номером 242 і прочитав :

«…Такі книги вряди-годи з'являються в кожному невеликому містечку. Книги, популярність яких переважно визначається тим, що прототипами головних героїв у них виступають місцеві жителі.

Олександр Апальков, автор повісті "Нравы города Ка", що нещодавно побачила світ, влучив у "десятку". Йому не довелося вигадувати колізій, конфліктів, виписувати ефемерні типажі. Він узяв за основу канівців: своїх знайомих, незнайомих, можновладців, начальників, простих громадян — дещо додав, дещо втяв, і вийшла книжка, яка за рівнем продажу заткнула за пояс і журнал "Склянка Часу", який редагує той-таки Олександр Апальков, і першу його книжку "Два рассказа".

Читача провокує насамперед упізнаваність образів. На це працюють навіть прізвища героїв, що їх автор видозмінив. Мінімально. Тридцять один розділ повісті характеризує, зазвичай, одну (іноді — дві) персони. Таким чином у повісті "описано" близько 50 осіб. Не зважаючи на те, що на початку книги Олександр Апальков застерігає, мовляв, усяка схожість героїв з реальними особами випадкова, канівці все ж легко розпізнають хто є хто. Удача, ця хитра бестія, за якою письменники полюють часом усе життя і в ловах якої ось уже кілька років бере участь і Олександр Апальков, нарешті, далася йому в руки. Канів заговорив про Апалькова як про письменника. Байдуже, що успіх локальний. Головне, що книжка не припадає пилом на полицях. Головне, що її читають...»

Я вийшов на вулицю… Було пів на десяту вечора... Година, коли бучне життя прикладом у моєму рідному Харкові тільки починалося. Але тут місто вже поринуло в сон, звичний і довгий… І туга за більш вільними вдачами тут і охопила мене... Охопила дужче, ніж почуття власної величі... Те, гадьозненьке, що прокрадалося у мене… Е, ні, – мовив я, – споглядаючи порожні вулиці, де не було жодної душі… Ні, – я буду таки робити журнал далі…