Про мови…

Із війною в Україні відбулись і метаморфози естетичного і морального зламу. Те, до чого не дійшли керманичі воюючих сторін другої світової війни, сягнули теперішні, наші… Наклали табу на російську мову… Де-юре цього не існує. Але де-факто заохочується… Усілякими засобами. Наче б то це природно… І, поволі чи одразу, люди стали призвичаюватися… А деякі письменники і поети –  аж надто принатурюються…

До редакції у 2023 році журналу почали і продовжують нині надходити  каверзні листи…

Ось наприклад: «…Прочитала придбаний у вас альманах. Мені не сподобалося, що він друкується і російською мовою... Цього я не знала.

Тому прошу не публікувати надісланий мною твір у наступному та інших номерах.

Ольга К…»

Пані Ольга зводить своє обурення на тому, що серед 44-х авторів отриманого нею літературного альманаху «Скіфія-2024-Літо» опубліковано три російською мовою… Її навіть не турбує той факт, що ці твори присвячено Україні. Її боротьбі за свою щастя, за свою незалежність…

 Наведу один із таких текстів:

Філіппова( Дружбінська) Наталія.

Народилася 1951 року. Освіта: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна (1974). Член НСПУ. Автор 11 поетичних збірок. Місто Київ.

С любовью

Мне по тропочке узкой

нейти от паркана до тына.

Мне не аист — лелека

носил сыновей через год.

Я душой своей русской

к тебе приросла, Украина.

Я люблю человека,

он песни под кобзу поёт.

И течёт Черемош,

И под небо смерека взлетает.

Юный месячный серп

над вишневим садком онемел.

Дед мой русский, но всё ж

он Тараса Шевченко читает

Да ещё через Днепр

переправу забыть не сумел.

Я владею вполне

украинскою речью певучей.

А пойти на задворки —

соседи до мови глухи.

Счастье выпало мне,

на земле этой жить — самой лучшей!

На Владимирской горке

я князю читаю стихи.

Тож мені доводиться знову і знову відповідати, приблизно так:

«…Ні журнал "Склянка Часу*Zeitglas", ні альманах "Скіфія", ні які інші книги нашого видавництва від початку війни не розповсюджуються в Росії. Однак, рішення автора: де йому публікуватися, нами поважається. Надалі ми знаємо про Ваше…»

Однак, надходять і листи — відповіді таким Ольгам іншого змісту. Із ними я…

«… По-перше, жодна мова сама по собі не є “мовою окупанта”. Це лише засіб комунікації, який може використовуватися як у добрих, так і в поганих цілях. Якщо ми підемо за вашою логікою, то доведеться визнати “мовами окупанта” англійську (колонізація Індії, Африки, Ірландії), французьку (Наполеонівські війни, Алжир, В’єтнам), німецьку (Третій Рейх), іспанську (конкістадори, знищення цивілізацій майя та ацтеків). Однак зараз ці мови активно використовуються у світовій культурі, науці, літературі, і ніхто не закликає їх забороняти через історичні злочини. За Вашою логікою світ має бути німим тоді.

По-друге, патріотизм – це не боротьба з мовами, а розвиток власної культури. Заборона використання будь-якої мови у мистецтві – це не боротьба за Україну, а лише прояв нетерпимості. Чи знецінює “Щоденник Анни Франк” те, що він написаний німецькою? Чи перестає бути геніальним роман “На Західному фронті без змін”, тому що його автор писав мовою, якою віддавали накази солдати Вермахту? Ні, бо цінність мистецтва не визначається мовою, а змістом і посланням, яке воно несе.

По-третє, мистецтво не може існувати у вузьких рамках політичних вимог. Якщо ми будемо заохочувати тільки етнічну, патріотичну або політичну складову творчості, то ризикуємо перетворити мистецтво на інструмент пропаганди, а не джерело натхнення. Прикладом може бути Радянський Союз, де дозволена була лише “ідеологічно правильна” література, що призвело до переслідування таких митців, як Василь Стус, Олександр Солженіцин чи Йосип Бродський. Я переконаний, що справжня сила української культури в її глибині, змісті та таланті творців, а не в адміністративних обмеженнях. Нехай мистецтво буде вільним, а патріотизм – усвідомленим…»