Епоха, людина, журнал

... З роками все більше розумієш, що не людина творить епоху, епоха викривляє людину... А бідного – особливо… Скільки письменників і поетів, художників і скульпторів понівечив час… Та, бути живим – це динамічне, а не статичне поняття… Люди мистецтва, попри будь-які перепони, створювали та створюють духовні цінності. Цінності, які збагачують суспільство, повсякчас... Зрозуміло, не всяке мистецтво – мистецтво. Твори, або краще назвати їх вироби, що шкварчать злобою і ненавистю, залишалися поза моїм редакторським кругозором. Це – бур`ян, некультура.

Культуру, читав я Адольфа Мушга, лауреата премії Бюхнера 1995 року, не можна проміряти, зважити і оцінити. Зате вона може жити...

І ще збагнув, що набагато більше людина ризикує набуваючи знань, ніж купуючи їжу…

Такими максимами та афоризмами живився я тоді... Створюючи перші випуски журналу...

Саме тоді, під завісу минулого століття, виповзала неймовірна кількість лжевчених, лжепророків, лжеписьменників…

Кандидатські зачиналися й дороблялися хапком: грошима, застіллями та бухлом… У пророки злостилися колишні реалісти... За браком віри...

… Ах, ці пороки, що стали раптом чеснотами…

Здавалося, настав кінець і літературі з великої літери... Але, – підбадьорив я себе, – кінець – це лише початок. Все починається з кінця... Такою була моя мотивація, несвідома ще.

І я робив і робив всій журнал. Наповнюючи його сторінки творами за своїм вибором. На свій смак. На свій острах і ризик… Свою «Склянку Часу»… І вона не порожніла і не порожніючи, живе… Журнал живе. Ось вже 30 років…

У чому секрет успіху – у любові до своєї справи...