Без кокетства

Тоді мені закидали, що я молодий, що я не журналіст, що я не фахівець… еtc. Я не ображався. Робив свою справу. Були у мене взірці… Приміром, як людина, хай і дуже талановита могла написати геніальний вірш «Реве та стогне Дніпр широкий» у свої двадцять три роки, а  безсмертний «Кобзар» створити у двадцять шість… 

Тандем редакторства та директорства спонукав мене не лише читати прислані тексти... Але доводилось і слухати... І прозу і поезії... Одні читали мені їх по телефону. Інші приходили до редакції. Візитантів доводилося напувати чаєм, вином, коньяком і т.д. Це все разом взяте змушувало мене працювати і вчитися. Часто, треба зізнатися, я втомлювався, до тихої ненависті... Але, ставив натомість собі позначки... І ніби рятувався в пластичності радості виконуваного обов'язку, абсолютній. Хоча подекуди така радість хотіла отруїти мене. Бо радість була не на радість. Тим, кому я відмовляв у публікації.  Я не хотів і не міг перетворити журнал на макулатуру.

Творчі дилетанти (а я теж був таким) живуть нескінченно далеко від реального життя редактора-видавця-директора... Я ніби відчував себе вже змієм-гориновичем. І ніби я летів, розмахуючи шкіряними крилами рук, поводячи трьома головами... в різні боки... Але летів я веселкою...  По всій її дузі... Від горизонту схвильованого дилетантизму до горизонту професіонала, незворушного... Без кокетства. Заклопотаний питанням, що налітало на мене, шаленим вітром : яку пам'ять залишиш ти по собі своїм журналом... І відбивався від зграї інших думок, всяких і різних...