Нищівний процес та перспективи літературних журналів України

***

Зареєструвавши журнал, я запросив ще трьох редакторів. Всі вони були люди професіоналами. Двоє закінчили журфак київського універу. Третій – фотограф, майже профі. Та випустивши два номери журналу, виявилися ми копіями  байки  дідуся Крилова…

Відтак розбрелися… Вже наступне число робив я сам… І роблю по сьогодні… Відчуваючи інколи, що вимотався до краю... Але одночасно і струснувся,  почуваючи себе бадьорим і задоволеним... Хоча голова частенько йшла кругом...

Перші числа журналу – це свого роду варіації на тему кохання. Вихід вже другого та третього номерів у світ була безперечно досить помітна подія. Могло ж статися, що перший випуск став би й останнім. Адже багато спроб запровадити літературний журнал терпіли фіаско. Так канув «Візантійський Ангел», що видавався у Києві. Пропали «Темные аллеи» у Харкові та багато інших журналів. Зникали навіть ті, що налічували десятки років творчої історії…  

Цей нищівний процес триває… Так пішов в історію навіть дуже популярний культурологічний часопис «Кур'єр Кривбасу», який видавав у Кривому Розі з 1994 по 2017 рік Григорій Гусейнов. Дивно, що сам Гусейнов свого часу написав закличний нарис про рятування товстих журналів…У нарисі між іншим він зазначав що в нашій країні процес народження і вмирання новітніх журналів був майже миттєвий… Так,  журнали гинули… Заповідав довго жити іздриковий «Четвер» та «Потяг 76» Юрія Андруховича й Олександра Бойченка. Щезли поволі видання житомирського «Авжеж», донецького «Кальміюсу» та інших обласних видань осередків Спілки письменників… У середині 2000-х фінансову кризу не витримало ще чимало літературних журналів. А  2009 року зникло одне із найпопулярніших на той час видань – «Книжник-review» Костянтина Родика.

Тож і «Склянку Часу*Zeitglas» могло спекти лихоліття. Та журнал мій виходив і виходив. Жодного разу не підвівши своїх передплатників…

***

Навесні 2012 року я відгукнувся на заклик порятунку журналів. Мій нарис було опубліковано в газеті «Літературна Україна» та не деяких літературних порталах.  Наведу той текст без втручання…

Про перспективи літературних журналів України

Уряди-годи на сторінках «Літературної України» з’являлися статті і про журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Утім, про нього писали похапцем, згадуючи мимохідь. Аж раптом — велика стаття Григорія Гусейнова під заголовком «Склянка часу», «Четвер», «Молода Україна» та інші забуті» (газета «Літературна Україна», №13 (5442) за 29 березня 2012 ро­ку). Читаю, а про журнал немає і згадки. Серед моїх думок — сум. Як же так, видаю журнал сімнадцять років поспіль. Жодного разу не запізнився із його випуском та доставкою передплатникам, а автор статті записав журнал до тих, що буцімто давно померли. Тож, кажуть люди, будемо жити...

Напевно, не кожен редактор може згадати день народження свого часопису. Хтось прийшов до редакції вже сталих видань, когось призначили. Я ж вигадав, виносив і «народив» свій журнал сам. У тепер далекому 1995 році, повернувшись укотре зі «старої Європи», був збентежений тим, що Україна вже незалежна, а про нас там, за кордоном, майже нічого не знають… І мені спало на думку, що ніде люди краще не дізнаються про життя, історію, культуру та менталітет одне одного, як у художній літературі. Ця проста думка підсилювалася подальшими роздумами. Й опісля сутужного збирання та підготовки певної кількості різних документів одного дня я поїхав до Черкас і (як це не дивно) зареєстрував журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Чиновник, котрий видавав мені реєстраційне свідоцтво, примруживши очі, сказав: «І нашо це робите? Ви ж не проіснуєте й року...»

Так, слушно в уже згаданій статті Г. Гусейнов зазначає, що в нашій країні процес народження і вмирання новітніх журналів був майже миттєвий. Але, гадаю, вмирали здебільшого ті з них, хто народився з вадою надії на державний бюджет. Ці «кювезні» діти чахли, коли надія виявилась ілюзорністю. Журнал «Склянка Часу*Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку й понині він видається на засадах поштовху самофінансування від стартового капіталу, який був незначним, дорівнював двом тисячам німецьких марок. Просто всі кошти, що надходять від реалізації журналу, продажу книжок його авторів, листівок, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому вся редакційна робота виконується волонтерським чином, безоплатно. Хтось усміхнеться. Ну й добре...

З роками прийшлося пройти «перереєстрацію». У нас чиновники люблять «удосконалювати» закони, «поліпшувати» умови виробникам. А журнал — теж продукт. Утім, нині він має міжнародний статус. І це справді так. Виходить трьома мовами (українською, російською і німецькою). Його читають в Україні та за її межами. На його сторінках побачили світ твори понад двох тисяч авторів з усіх регіонів України та багатьох іноземних держав. Я, як його засновник і редактор, намагався і намагаюся друкувати переклади наших (нині сущих) авторів для німецькомовного читача — німецькою мовою, а твори австрійців, німців, швейцарців для наших шанувальників літератури — рідним словом. Постійні публікації перекладів з іноземної новітньої літератури уможливлюють читання творів наших сусідів, до яких ми вже давно збираємося… Звісно, продаються і в книгарнях книжки закордонців. Однак їхні ціни надреальні, скажімо, для студентства немажорного походження. Приміром, книжка нобелянта Маркеса в сто тридцять сторінок коштує сто тридцять гривень. Дорожнеча книжок — пробний камінь для нашої демократії. Утім, коли увійдемо в цю тему, вийдемо за рамки.

А «Склянка Часу» робить свій скромний внесок у порозуміння між народами… Допомагає пізнати глибше нашу країну й самих себе. Шкода, що такі високі слова стали нині чимось атавістично-смішним. Сьогодні багато сперечаються навколо теми, що таке літературний часопис, які в нього завдання.