Глава 8: Живе серце механізму

Коли Лін спустилася за професоркою Етель у темний люк під вежою, їй здалося, що повітря стало густішим, наче кожен крок просочувався стародавніми таємницями та спогадами про студентів, які не дійшли до фінішу.

— Ти впевнена, що ми не під Академією, а десь у моторошному романі? — прошепотіла Лін.
— Якщо це роман, то в ньому забагато технічних термінів і мало кави, — буркнула Етель, розпалюючи кристал-світильник.

Коридори вели вниз — усе глибше і глибше. І з кожним рівнем стіни ставали більш… механізованими. Труби. Шестерні. Рукоятки, частина яких повільно рухалась сама по собі.

Нарешті вони дійшли до круглої зали з металевою сферою в центрі. Вона дихала. Ледь чутно, але ритмічно. Наче машина з серцем.

— Це він? — спитала Лін.
— Це воно. Артефакт, який ми називаємо “Ядро”. Його знайшли ще в часи, коли Академія була монастирем. Але активувати його повністю досі не змогли.

Лін повільно підійшла ближче.

Сфера спалахнула м’яким світлом.

— Процес спостереження за двома організмами почато.
— ВОНА ГОВОРИТЬ?! — Лін підскочила.
— А ще як. Іноді краще, щоб не говорила, — сухо відповіла Етель.

— Ідентифікація: одна стара. Одна нова. Одна цікава. Одна… з ароматом м’яти та нервового вигорання. Фасад людський. А суть — хм… цікаво. Дуже цікаво.

— Ой, дякую, — Лін знизала плечима. — Приємно знати, що мене описують як аромасвічку.

— Сарказм. Приємно. Надто рідкісний у цьому приміщенні.

Артефакт розгорнув частину корпусу, оголивши внутрішні контури. Вони світилися блідо-блакитним, перетікаючи з одного візерунку в інший.

— Ти — ключ. Але ще не форма. Не сила. Не час. Проте… потенціал високий. І смішна. Це плюс.

Лін глянула на Етель. Та лише кивнула.

— Він завжди такий?
— О, це ще лагідно. Якось він влаштував мені лекцію про “емоційне марнотратство ресурсів при закоханості”. Досі не пробачила.

— Мета поточної сесії: виявлення збоїв у манасистемах світу. Збої збільшуються. Повені — симптом. Локальні колапси. Можливе перезавантаження планетарної сітки. Вірогідність виживання — 18.2%
— А якщо не перезапускати? — спитала Лін.
— 0.7% і кілька гарних феєрверків наприкінці.
— Я не знаю, що страшніше — цифри, чи те, що ти це озвучуєш з таким ентузіазмом.

Артефакт випустив кілька маленьких дронів, схожих на світлячків, які закружляли навколо Лін. Один штурхонув її в плече. Легенько, але цілеспрямовано.

— Твій розум цікавий. Лінійний, але пластичний. Земний. Але гнучкий. Ти не як ті, що були раніше.
— Ну, дякую. Нарешті хоч хтось визнав, що я унікальна, а не просто “дивна з аптеки”.

— Підготовка до активації ключової фази. Але потрібне перше з'єднання. Фрагмент ядра. Прототип. Носій: ти.

Лін оторопіла.

— Ти хочеш вселитись у мене?!
— О, будь ласка. У мене є стиль. Я не захоплюю. Я співпрацюю. І я — оновлення, а не вірус. Хоча... звучить схоже.

Етель підійшла ближче.

— Якщо погодишся — повернення назад уже не буде. Але з ним — ми зможемо дізнатись більше. Про зв'язки між світами. І, можливо, чому саме ти тут.

Лін вдихнула.

— Якщо я погоджусь, це як… інтершип у живій системі?
— Швидше як фріланс з ризиком втрати тіла. Але з цікавим досвідом.

Артефакт м'яко загорівся.

— Тож? Станеш носієм прототипу? Ти й так вже між світом і світом. Додати трохи мене — тільки покращить дизайн.

Лін усміхнулась криво.

— Добре. Але тільки якщо у тебе є функція “не коментуй моє особисте життя”.
— На жаль, я доповнення до нього.

І з цим — перший імпульс зв'язку пройшов крізь неї. Лін відчула не біль — радше перепрошивку. Наче хтось розчісував її свідомість.

Нові двері почали відкриватися.

А поруч стояла Етель, і вперше за довгий час — трохи схвильовано сказала.

— Почалось.