ПОСЛАННЯ ВІД ПІР’ЇНА

Привіт. Мене звуть Пір’їн. Я птах. Не той, що літає

високо. А той, що знає, як це — чекати. І не

втратити себе.

Я теж був у лікарні. У мене була тонка прозора

трубочка, що тягнулась від лапки. Я сидів на

вікні і думав: чи зможу я колись знову піднятись

у небо? Мені було трохи сумно. І трохи страшно.

Але я навчився бачити інакше. Я побачив, що

навіть у тих, хто не може літати — є крила. Просто

вони всередині. І ще я дізнався: боятись — не

означає здаватися. Це означає — жити.

Ти тримаєш у руках збірку казок.

У кожній з них є хтось, хто пройшов через

темряву. І знайшов у ній світло. Хтось, хто був

слабкий — але ніколи не був самотній. Хтось, хто

навчився знову довіряти сьогоднішньому дню і

завтрашньому. Ти — не один.

І навіть якщо зараз твоє крило знерухомлене,

навіть якщо світ пахне ліками — у тобі все одно

щось тріпоче. Я це бачу. І я залишаю тобі пір’їну.

Не справжню. Уявну.

Вона буде з тобою, коли стане особливо тихо. І

нагадає: ти ростеш. Навіть якщо здається, що

стоїш.

А ще — пам’ятай: навколо тебе є багато крил.

Твій брат Франек. Мама й тато. Бабусі та дідусі.

Кузени. Друзі зі школи, із секцій, з подвір’я.

Учителі, які чекають тебе. Вони всі поруч. Вони

пам’ятають, як ти смієшся. Як граєш у шахи. Як

ганяєш на велосипеді. Як стоїш на лижах і

мружишся від сонця. І вони всі — чекають. Не

коли ти станеш сильним. А просто — коли ти

будеш знову разом з ними.

Твій друг, Пір’їн