Я не планувала писати казки

Усе сталося досить неочікувано. З дитинства я

любила дітей. І хоча сама ще була дитиною,

поруч завжди гуртувалися інші — мабуть, тому

що відчували, як я на них дивлюся. Не зверху

вниз. Не як доросла. А як та, хто просто поруч і

бачить світ їхніми очима. І, мабуть, я б так і

залишилася просто дівчинкою з великим

серцем, якби не війна.

Я маю педагогічну освіту з відзнакою ХНПУ ім. Г.

С. Сковороди, працювала вчителькою в гімназії,

репетиторкою та в приватних освітніх закладах,

виховувала дітей як мати, і намагалася застосо-

вувати усі здобуті знання на практиці. Але

справжній мій шлях почався з болю.

Після початку повномасштабної війни я виїхала

без чоловіка з двома дітьми до Польщі. Нас

тепло і щиро зустріли в Грудзьондзі — місті, що

стало нашим другим домом. Моєму старшому

сину було 5 років, а меншому — 3 місяці. Напру-

га, страх, почуття провини, виснаження — усе це

привело мене до глибокої депресії. Я злякалась,

що можу нашкодити своїм дітям. І цей страх

привів мене до пані Наталії — психологині, яка

взяла слухавку того дня, коли я просила допом-

оги. Саме завдяки їй почалась моя тривала

особиста терапія, яка триває вже понад три з

половиною роки.

Паралельно з терапією я шукала підтримку і для

свого молодшого сина. Після низки тестувань

йому поставили підозру на аутизм або сенсорну

алалію. Це стало для мене внутрішньою війною.

Я в чужій країні, без мови, без зв’язків, із діагно-

зом, що забирає ґрунт з-під ніг. Тож я почала

вчитись: денверська модель, арт-терапія,

логопедичні курси, нейропсихологія, нейрогім-

настика… Я займалася з дитиною щодня — по

6-7 вправ, і з часом обидва діагнози були

повністю спростовані.

ППроте мій шлях не завершився — він лише

розгорнувся ширше. Я пішла ще глибше: вивча-

ла сексологію, підліткову психологію, дорослу

терапію, і врешті-решт — повернула собі голос,

як жінка, мати, авторка й художниця.

Саме в терапії я вперше дозволила собі малюва-

ти. Ці картини стали основою моєї першої

виставки в Українському домі в Амстердамі. І

саме в цій подорожі, втомлена й щира, я вперше

створила для своїх дітей казку — у салоні

машини, дорогою з виставки. Це була казка про

вулкан — про те, як батьки вибухають, коли не

встигають зарядитись. Мої діти слухали її з

широко відкритими очима.

Так і почалась наша сімейна традиція: щовечора

— казка. Про братиків-зайчиків, птахів і ліси, про

день, що минув. Але ці історії були не вигадани-

ми — в них був насправді прожитий нами день,

тільки загорнутий у ніжну обгортку символів,

метафор, пригод. Це було місце зустрічі — між

мною і дітьми, між дитячим світом і дорослим,

між мовчанням і розумінням.

Потім з’явилися перші медитації — зовсім прості.

На кілька хвилин тиші, на вдих і видих, на світло

всередині грудей. І мене вразило, як Міша почав

сам обирати їх навіть замість улюбленої гри в

Minecraft чи Roblox. Як ці кілька хвилин на ніч

поступово змінювали його. Його ставало більше

— його самого, без тривоги, поспіху, спалахів

емоцій. Він почав краще розуміти себе, точніше

реагувати на труднощі, навіть підтримувати мене

у важкі моменти словами, яких я не очікувала

від восьмирічного хлопчика.

Я бачила, як зв’язок між нами міцнішає. Не

через покарання чи довгі виховні лекції. А через

ніжність і спільний досвід. І це дало мені сили.

А потім — рак мозку у друга мого сина.

Це стало ударом, якого не можна було ні поясни-

ти, ні обійти стороною. Міша сам прийшов до

мене і сказав: «Мамо, ми маємо щось зробити.

Ми не можемо просто сидіти. Ти ж – волон-

тер!».

Ми організували благодійний ярмарок, де я

запропонувала провести майстер-клас з

текстурного живопису, та виставити свої картини

на благодійний продаж. Але цього знову було

замало. Тоді я подумала: а що, як спробувати

передати підтримку родині так, як я роблю це

щодня для власних дітей — через казку?

Спочатку я планувала написати десять невелич-

ких історій. Але потім Міша попросив ще. Стало

двадцять. І в якийсь момент я побачила, що

переді мною вже не просто набір окремих

текстів. А цілісна трансформаційна мандрівка

— від страху до гідності, від болю до надії, від

темряви до світла.

Я створила структуру, поділила книжку на

частини, додала медитації, арт-завдання,

сенсорний блок, які спираються на мій досвід

навчання та терапії. Бо я знала: це не просто

казки.

Це — міст між дитиною і її внутрішнім світом.

І міст — між батьками й дитиною.

Так народилися «Незвичні пригоди Міхала».

Назву придумав мій син.

І я знаю: це тільки початок.
Instagram - @prolisok