1

Мурчик. Маленька грудочка м’якої шерсті. Пухнасте кошеня-приблуда котре не знано як потрапило на поріг мого обійстя. Непосидющий неслух, який тільки те й вмів, що капостити на кожному кроці. Своїм норовливим, некерованим, впертим характером він нагадував радше затятого барана ніж одного з представників славної родини котячих. Без особливих фантазій я назвав його Мурчиком.

Спершу я серйозно подумував про те, щоб якимось чином позбутися цього невгамовного бешкетника й шибайголова. Однак… Через кілька днів після появи Мурчика я потрапив у автомобільну аварію. Неочікуваний удар… Різка біль… Темрява безтями… Свідомість до мене повернулася вже в реанімації. Кілька тижнів інтенсивного лікування, після якого страхітливий вирок – я не жилець на цьому світі.

Додому повернувся в тому пригніченому стані, у якому мабуть буває кожний приречений на смерть. Про ті тьмяні миттєвості я мало що пам’ятаю. Пригадую тільки неясний образ Мурчика. Непосидющий котисько і тут не давало мені спокою. Його нескінченне муркотіння лилося в мої вуха і вдень і вночі. Інколи навіть здавалося, що нав’язливе кошеня навмисне переслідує мене.

Наскільки достовірними були ці мої припущення тепер уже важко сказати. Однак тоді, Мурчик буквально не відходив від мене і на півкроку. З часом я був змушений звикнути до цього настирливого хвостатого «компаньйона». Більше того, якось непомітно він став невід’ємною часткою мого тьмяного існування. Таким собі невідв’язним «попутником» на шляху до вічності.   

Коли мене терзали жагучі болі кошеня своїм монотонним муркотінням наче старалося угамувати частку цих нестерпних страждань. В хвилини полегшення Мурчик вилазив мені на груди і починав старанно вилизувати своє маленьке тільце. При цьому він лукаво підморгував мені своїми величезними смарагдовими очима, ніби підбадьорюючи, заспокоюючи мене.

В такі миттєвості я забував про недугу і ледь чутно починав розмовляти з приблудою. Я розповідав йому про себе, про своє минуле життя, про свої мрії та сподівання котрим уже не судилося збутися. Я ділився з котиком найпотаємнішими думками. Зізнавався йому у своїх найганебніших гріхах. Довіряв сокровенні прагнення й побажання, які голубив у найпотаємніших закутках своєї свідомості.

Мурчик до всього цього ставився з флегматичною врівноваженістю. Зазвичай він неспішно «вмивався» завше відповідаючи на моє натужне базікання своїм життєрадісним «мур-мур». І цих нехитрих звуків мені вистачало сповна. У них я навчився знаходити розуміння, розраду, підтримку… З них зумів черпати ту силу, котра змушувала мене остаточно не впасти духом й стійко переносити всі випробування мачухи-долі.

А їх, цих випробувань, випало мені чимало. Та молодий, енергійний організм, ненаситна жага до життя і неслухняне кошеня з його нескінченною невгамовністю врешті-решт витягнули мене з лабетів смерті. Дуже повільно, надзвичайно складно, через неймовірні муки й страждання мені все ж вдалося стати на стежину одужання. На диво лікарям і всім оточуючим я продовжував жити і боротися за своє майбуття.

Минав час, неспішно плинули день за днем, владно мінялися пори року, а я так і продовжував відчайдушно викарабкуватися з урвища болю до нормального існування. Давалося це нелегко. Часто єдиною емоційною підтримкою для мене був Мурчик. Його присутність бадьорили мене. Його невинні котячі ігри звеселяли мене. Його іскрометний погляд змушував забувати про всі болячки зраненого тіла.

Коли прийшла золотокоса осінь моє самопочуття дозволило мені виходити надвір. В ці незабутні дні погожого жовтня я вибирався на веранду своєї домівки. Зручно вмощувався під теплим промінням турботливого сонечка і залюбки спостерігав як малий шибеник забавляється з невагомими і всюдисущими нитками «бабиного літа». Спостерігаючи за прудким кошенятком я не міг не позаздрити його моторності і енергійності.

Напередодні новорічних свят мій стан настільки покращився, що про відхід у небуття уже й мови не було. Я почував себе настільки добре, що вже наважувався здійснювати короткі виходи в село. Під час цих нетривалих мандрівок Мурчик зазвичай вмощувався у мене на плечі. Вигляд мав на диво зажурений, невеселий. Наче був не надто радий тому, що може разом зі мною прогулятися засніженими вуличками села.

Та тоді, втішений своїм одужанням, я не надто звертав увагу на поведінку зухвалого кошеняти. В святковій, новорічній феєрії, якось відразу і не примітив зникнення свого вірного друга. Лише коли минуло кілька днів зі здивуванням зауважив, що невгамовного Мурчика немає біля мене. Загадковий приблуда зник так само несподівано як і з’явився. Розчинився в невідомості не залишаючи після себе і найменшого сліду, окрім яскравих та незабутніх споминів.

Незважаючи на всі свої старання Мурчика я так і не знайшов. Кошеня щезло мов світанковий туман під сліпучим промінням ранкового сонця. Згодом я неодноразово замислювався над його долею. Думав над тим, що могло трапитися з цією непосидючою грудочкою м’якої шерсті. Чомусь не вірилося, що мій муркітливий приятель десь замерз, чи його розтерзали люті собаки. Не з такої він був породи, щоб ось так, по-дурному, загинути.

Потім, неодноразово, в мої міркування закрадалося підозра, що Мурчик був не звичайною тваринкою. Адже якщо бути об’єктивним він з’явився напередодні найскладнішого періоду мого життя. Далі, кошеня неабияк допомогло мені здолати наслідки аварії. Зникло ж воно тоді, коли загроза моєму існуванню минула і я почав одужувати. Всі ці обставини мимоволі змушували повірити, що приблуда – мій ангел-хоронитель. Такий собі посланець Вищих сил, завдяки котрому мені вдалося виплутатися з тенет смерті.