МОЇЙ МАРІЇ

У кожного — своя доля, кажуть люде. На самоті, полишивши гамірні думи, розмислення, знову відбувається подорож у далекі, незвідані та знайомі світи. Вони приходять у спогадах, словах, сподіваннях та багатьох чуттях, які оповивають солодощами несподіванок та очікування чи гіркотою висновків про назавжди втрачене. 
Всесвіт зневажений душі власної знову постає зануреним у суцільний морок туги за світлою надією та засліплюючими очі розуму сподіваннями. 
Потяг моєї вервиці свідомості знову рушив, нанизує обставинність, буденну прозу на вишукані узори поезії осмислення днів та ночей. Відчуваю знову зітхання втоми. Вона витаврувана назавжди у стосах паперів із літерами, які намагаються натякнути на моє виправдання нікчемної ствердної зверхності. Вона ось тут — у грудях, дихає разом зі мною і вкотре оповідає про себе. А іще багато-багато у скрині вартостей і значимостей приховано праху, в який перетворюється щоразу промовлене слово із надр самості, що  помирає десь на дорозі нашої спільної путі одинокості та приреченості лишатися зі своїм уціненим крамом нашими ж невідомими ближніми. 
Багато кольорових світлин у альбомі… Теж багато переписано чернеток у кімнатах оселі серця… Облаштувавши її, у ній живуть спогади та звички, дріб’язковість бажань та амбітної, запальної пристрасності…
Трохи чаю, крісло у пустелі свого Єгипту… Зорі осяяли надприродним блиском пітьму у суцільному мороку здогадів про неосяжні вершини та глибокі, бездонні прірви свого велико-малого світу таїни, у якому мешкають крилаті істоти та плазуючі потвори. І всім вистачає місця... У кожного із них є своє ймення, історія родоводу та моя апологія їх існування, необхідності — кожного у свій час. Одні з них прийшли із велеліпних і неймовірно прекрасних долин, сповнених життєдайної прохолоди та затишку, іноді — тепла, світла, ледь гіркого глибокого суму і смутку, що лиш промайнув — про себе самого і світ навколо. А інші — це примари тьми власної нікчемності, які приносять із собою трупний сморід зотління духовної краси і правди милуючого серця. 
Чекання відвідин світлої мислі та почуття, які би сповнили порожнечу удаваних надутих і ґрунтовних сенсів, що в них вона обрамлена замість незначущого життєствердного буденного тривання… 
І світлий лик розп’ятого колись на хресті Спаса зі своєю незворушністю вкотре промовляє миром і вічним покоєм до стомленої у поневіряннях гарячої, пристрасної душі. 
Мандрую вулицею утвердженої та неспростовної очевидності, з огляду на яку і сам  —  лиш неквапний перехожий. А чи існують мої залишені кроки з непомітною історією? Чи зміг стати клаптиком свідомісної теплої, затишної ковдри доброї мислі для видячих сон, до якого подібне життя? Скільки тайн промайнуло поряд… І сам пройшов укотре повз незвіданий ніким Всесвіт людських запитань без відповідей… Трохи згорблений, стомлений. У постійному прагненні спіймати неспростовну миттєвість власного існування. Але мій пісок Єгипту із пустелі душі розміром із невелику кімнату постійно відціджує прозоре скло невеличкої ємкості. Скільки разів переставляв цей годинник згори вниз. Але однаково дрібні кристали невмолимо сповзають на дно тотальних втрат і розчарувань довершеністю невловимих митей радості та світлого смутку. 
Знову зітхання неспроможності осягнути смисл життєдайного  диктанту Непізнаваного, Який залишив натяк про себе у буттєвій моїй швидкоплинності. 
Хотів би залишити непомітну присутність доречності. Але серед гамірної вулиці перетину людських життів дуже складно визначити чи визнати правдиву неспростовність непомітного для тебе дихання людини, яка завжди десь тут поряд, за непроникною стіною ув’язнення тотальних відносностей, що поступово поринають у небуття в часопросторовій приреченості скасування самого земного існування, яке проминуло вже для когось, лишивши на згадку лиш пожовклі світлини в альбомі…

Моя мила пустеля у Єгипті полишеності допитливістю поглядів душі… Яка вона затишна… Щоправда, вночі аж надто холодно. А як прийде світанок, чи зможу залишити на піску теж і своє ім’я, що зникне разом зі спогадами про багатьох інших людей, мандрівників землями майже без води, якою можна було би наповнити свої забуті давно нашим світом клепсидри, аби відлічити хоч трохи часу життя без великої спраги духовної. Чи прикрої спраги без блага життя…
А за плоттю, яка скувала дебелістю своєю явне дихання душі, як воно є, видиться глибока осінь. І листя давно вже змарніло під ногами на стежці, що знову і знову повертає усіх на круги своя. І сам зовсім безпорадно ховаюся в теплу одіж, хоч у моєму Єгипті — палюче сонце в цей час і зовсім небагато хліба, який вкрила пліснява власного небажання вершити ґрунтовно усамітнення плазуючої приреченості на одвічне зітхання. 
Знову пошуки душі поряд, намагання зворушити її своїм існуванням, залишити на стежці, якою пройде подорожній, невеличкий слід, аби справити хоч якесь враження…
А насправді є лише непроникні стіни невідворотного невігластва щодо розуміння природи власного єства, невідомий для себе самого — сам. Невідома історія прагнення усвідомленого прозріння, за умов якого видиш вже кволо, але бачиш власну несуттєвість прогнозованого безглуздя на тлі величі первинного задуму — себе... 
Теж є моя пустеля у Єгипті душі незвіданої натяком-розміром з кімнату…