РОЗДУМИ ПРО НЕОСЯЖНЕ

«Без віддалення від світу ніхто не здатний наблизитися до Бога. Віддаленням я називаю не переселення тілом, але відсторонення від мирських діл. Чеснота віддалення від світу полягає у тому, щоби не займати ума свого світом»

Преподобний Ісаак Сірін

Чим сповнена людина? Є у ній висоти і глибини розуміння себе та ближніх, прірви падінь і долини покою поривань. Проходить час. Годинникові стрілки лишаються тими самими. А людина, яка вкотре їх бачить, стає вже зовсім іншою. Іноді ми не впізнаємо одне одного. І справа тут зовсім не у зовнішньому вигляді. 
Благодать, відвідуючи душу, освітлює темноти і виганяє химер упередженості, якими жила людина тривалий час. Тоді приходить благий помисел. Мир і затишок опановують тло осягнення світу та  всього, що в ньому. У такий спосіб відбувається внутрішнє преображення глибин сердечних. Іноді воно лише на поверхні. Тож дуже тимчасове. Іноді навпаки — змінює душевні поривання глибинно і докорінно. У таких випадках ми перестаємо впізнавати одне одного, побоюючись зізнаватися в цьому навіть самим собі. Хоч зовні наче нічого і не відбулося. Такі чудеса іще трапляються дотепер…
Світ звершує свій тиск на людину, яка прагне преображення, або ж до серця якої торкнулася Благодать. Світ намагається повернути своє надбання, наче говорячи: їж, пий та веселися, і ні про що більше не думай, адже завтра чи зовсім скоро ти відійдеш. Тож все може стати безглуздим. Усе втратить свої життєві сенси. 
Але Благодатне осяяння серця, досвід причетності до нього промовляє на іншій мові, нецьогосвітній. Переконує у своєму долученні до відчуття потойбіччя в тій істині, що є інший вимір осягнення дійсності. Іноді цей досвід втілюється у гарних витворах мистецтва, присвячених відтворенню на матеріальних носіях натяків на існування іншого, прихованого, виміру людини. 
Втім, світ знову промовляє свою апологію. Він оповідає на мові прогнозованості, графіків, лекал, шаблонів. Світ переконує у тому, що людину легко прорахувати. Що вона має свою, своєрідну, ціну в тому чи іншому еквіваленті. Людина зосереджена буває на своїй земності, яка і визначає у ній майже все, скеровує особистість, діяльність і потенціал її, у певному напрямку. 
Одначе, творчість в тому чи іншому вимірі, а також почуття, які осяяні добрими і світлими намірами принесення жертви власного «его», аби увійти у вимір причетності до буття іншої людини, — все це, і не тільки, а набагато більше світ-довкілля, навіть маленька гілочка рослини, яка розквітла на весні, легкий сон берези чи клена зимової пори, що їх бентежить вітерець, осипаючи іній, вкриваючий тоненьке віття, споглядання прихованої за покривалом узвичаєності гармонії всього, що існує, також і подій власної життєвості, які відбуваються внаслідок незбагненних законів причинно-наслідкової доречності, іноді сумної, іноді радісної,  —  усе це та багато іншого змушують ставити питання, на які існує безліч вірних і водночас неправильних, парадоксально, відповідей. Адже питання лишаються, а відповіді на них — стають іншими… Таке буває…

Людина знову і знову вдивляється внутрішнім взором у Всесвіт, помічаючи те, що здатна вмістити з тих чи інших невідомих достеменно причин. І здатність «вміщати» завжди різна. Вона змінюється іноді під впливом життєдайних вод смислів буття, сприйняття незбагненної таїни Вічності та припинення тимчасового існування у світі натяків скороминущого, постійно триваючого «сьогодення». 
Людина прагне видіти своє майбутнє. Але смисл правдивий такого одкровення власної життєвості полягає зовсім не у фіксації тих чи інших вітальних проявів зовнішніх. Правдивий сенс розуміння свого майбуття міститься у глиняній посудині, яка вміщає цілий незвіданий простір осягнення власного існування, зі сприйняттям безлічі смислів і послідовностей ланцюгів спричинення приходу в світ внутрішнього явлення самосвідомого…
Благодать пом’ягшує-зрошує землю душі, яка отримує здатність плодоносити, збагачувати себе й інших життєвим сенсом незбагненної достеменно осяжності внутрішнього і зовнішнього світу, коли вже немає межі між тим-іншим. Коли існує уможливлено-збагненна повнота сприйняття, яка скасовує недоречні вже питання, що обмежують у власній площинності спроможність повноцінно відповідати на них. 
Благодать Одкровення світової буттєвості, яка примітна у маленькій «людині-комашці», спроможній на своїх крихітних плечах утримувати цілий Всесвіт безмірних і безмежних явлень триваючої дійсності дарує можливість скасування виміру узвичаєності та удаваної незначущості прогнозованого існування. Але для цього вже зовсім не обов’язково мандрувати у далекі далі. 
Людина во Христі, Сині Передвічного Отця, долучається до незбагненного подиху Вічності, мандрівником якої вона постає у своєму існуванні для світу зовнішнього-видимого, сповненому скорботи і поневірянь заблукалого і спотвореного творіння від часів Едемської вселюдської трагедії.