НЕВІДОМЕ ЗНАННЯ

«Якщо ти щось знаєш, то це і є незнання, потьмарююче серце. А якщо ти можеш нічого не знати, — це і є знання, що дарує Життя Вічне»

Монах Симеон Афонський

Як важко буває навантажувати себе та іти далекою дорогою... Багато пригод супроводжують мандрівну душу, сповнену тривог і переживань. І свідомість, яка постійно дає поштовхи до сприйняття себе в інших та інших у собі, віртуозно творить усілякі дивовижні марення насолоди міражами остаточних висновків.
Як добре було би завжди пам’ятати про невичерпність безсмертного людського духу, який скутий простором явлень миготіння фрагментів дійсності. Людина, яку бачу, хто певний час долучений до виміру осягнення моєї присутності — ми намагаємося зупинити часове і просторове тривання в акті власних умовиводів та висновків. Ми прирікаємо одне одного на будівництво апологій існування їхнього для себе та інших. Натомість, я видів лише невеличкий натяк на душу, яка змогла щось, а на щось не спромоглася. Одначе людина-оцінщик вже прирекла ближнього на існування у кімнаті з гратами вікон власної тотальної упередженості. Адже проходить лише кілька хвилин після нашої зустрічі, і ми опиняємося вже в іншому просторі власного сприйняття сенсів буттєвості. Про щось, певно, шкодуємо. Щось викликає захоплення. Буває, хотіли би оповісти про дещо зовсім інше. Та слово виявилося замалим. І самі теж не змогли вмістити неспростовно важливе і тотально невловиме. Та ми вже розминулися своїми життями... І світами теж…

Відтак, явлена спраглість спілкування та бачення себе в інших, віддзеркалення тіней світоглядного безперестанного становлення на фоні драми постійних помилок, скасувань визнаного нещодавно і трагікомедії пошуку для себе зайняття, яке би поглинуло увагу, не даючи змоги опинитися на самоті з власним світом, зітканим переживаннями буттєвості, як вона є: у величній дріб’язковості фрагментарних невичерпних запитів існування, коли пробираєшся крізь павутиння хвилин вражень про світ, оцінений і виміряний, унікальний для тебе й інших, про який доводиться ставити багато питань і шукати відповіді на них. А потім знову на ті самі відповіді ставити додаткові питання…
Відтак, чи знаю хоча би щось? Чи можу із певністю здійняти до незбагненних Небес власну плазуючу свідомість, почуття, які приречені мандрувати дорогами давно вже ходженими тими, хто колись тут був, залишивши про себе тільки часовий відбиток-спомин? І на пошук своїх відповідей теж лише натяки… 
Та і я сам фрагмент невідомої тайни величного здогаду. Одначе у Непізнаваному Богові, Його Присутності без питань і остаточних відповідей, знаходжу знову нетривале упокоєння від суєти задоволення власним удаваним багатством, яке безперестанно точить міль скороминущості всього і мене самого у світі незбагненного початку одкровення Вічності.