НЕЗВИЧАЙНА БУДЕННІСТЬ

«…Душу оточує цілий ліс помислів, навіюваних супротивною силою; чому потрібна велика дбайливість і уважність ума, щоби людині відрізняти чужі помисли, що вселяються супротивною силою»

Преподобний Макарій Єгипетський
«Духовні бесіди»

Іду, відчуваючи велику спрагу. Немає тут, серед буденності, такого джерела суттєвих вартостей і цін, яке здатне було би її втамувати. Все, що приходить, непомітно залишає. Виникає щирий жаль за втраченим. І так завжди, безперестанку. Мій дім, зігрітий теплом людської присутності, осаджують холодні, пронизливі вітри непоправних втрат. А гості, в очах яких відбивається тепло затишку захованої десь у глибинах сердечних безсмертної душі, приносять із собою маленькі уламки витворів задуму величного Творця про їхнє існування. Ми разом іноді милуємося цими чудними візерунчатими дивовижами, схованими у слові й думці,  за філіжанкою запашного чаю в обідню або вечірню пору. А потім приходить час, і кожний лишається на самоті великої вулиці із гамірним рухом одвічних мандрівників життєвих роздоріжь. 
А як багато буває поранень тут, на невимовному тілі душі, яка сумує і плаче іноді, або радіє несказанно, надсилаючи безмірну вдячність власного єства своєму Володареві… 
Іноді доводиться мандрувати невідомими місцями, із болотами і трясовинням. Тоді увесь одяг вкривається брудом і лячно стає серед темних і безпросвітних буднів. Тож волаємо голосно, зі сподіванням на допомогу. І вона приходить. Загорається вогник вдалині, запалений  невідомим доброзичливцем. І ми йдемо туди, де видимо його світло. Зігріваємося на певний час. Ладнаємо спорядження. Вечеряємо… І знову продовжуємо одвічний похід. Кожний  — день за днем. До місця особистого призначення… 
Важко іноді буває. З’являються на дорозі розбійники і погрожують відняти той маленький скарб, який кожен із нас несе. Тоді мусимо разом, об’єднуючи сили, допомагаючи одне одному, оборонятися. Хтось трубить у ріжок — і раптом знову, вкотре, звідки не візьмись, надходить поміч. З’являється кілька вершників якогось місцевого володаря, які своїм озброєним видом лякають зухвальців. А іноді вступають навіть у бій. Тож ми знову, із вдячністю непізнаваному Проводиреві й Захисникові нашому та Його войовничим ангелам, продовжуємо наш земний далекий похід. 

А святкового дня іноді у гості подорожніх запрошує добрий далекий Господар через особливих Своїх добрих друзів-помічників. Тож ми збираємося разом за столом, бенкетуємо та співаємо подячних пісень. Щоправда, вони бувають іноді трохи журливими. Адже тут, на землі, поневіряємося  кожний по своєму. Зазнаємо багатьох прикростей. Одначе продовжуємо подорож. Іноді гуртом. А буває і самотою…
Багато примар з’являється на нашому шляху. Вони мають різний вид. Іноді постають у подобі гидких плазунів ницості та підлості. Або ж у вигляді вогняних птахів запальної пристрасності, які все спопеляють на своєму шляху. Буває, ці відвідувачі приходять, приносячи із собою помисли осудження та обґрунтованої зверхності чи оманливих суджень і переконань… Вони розмовляють зі свідомістю та почуттями мандрівних людей, переконують їх, щось доводять… Аж раптом, несподівано, коли надто хтось противиться їм, із них злітає машкара доброзичливості, і тоді ті гості постають у вигляді потворному, нікчемному,  тож ми впізнаємо у своїх благотворителях прихованих ворогів наших душ… 
А іще приходить час нетривалої весни, яка натякає на щось більше, незбагненне... І ми збираємося, сходимося до величного палацу Володаря місцевих земель, який постійно перебуває у далеких походах, обороняючи простори угідь світлих душ своїх підданих. Ми знову знаходимо привід, аби порадіти разом у піснях урочистих. Танцюємо і гамірно веселимося. Адже знаємо, що Господар вже зовсім скоро прийде, повернеться. І тоді запанує мир і благовоління у його землях, серед його духовного народу… 
А до того часу ми ще у боротьбі та випробуваннях. Внутрішніх і зовнішніх. Кожний на своєму місці… 
Допоможи нам, добрий Пане-Господарю-Господи наших душ і тіл здолати усі випробування, щоби бути із Тобою після усіх поневірянь і скорбот, якими сповнене життя кожного із нас.