НА ВЕРШИНАХ ЦЕЙЛОНУ

Дивовижна палітра вражень від того самого з його особливим поставанням. Сьогодні добра нагода випити вишуканого чаю у гарному товаристві. І знову розмови. Про життя, про віру, смисли, побут. Вечоріє. Чудовий аромат саду струменіє через прочинене вікно, невловимими флюїдами оповиває усе довкола. І ми вже наче і не тут, а десь далеко на Цейлоні, у високогір’ї роздумів про важливі сенси, які розкриваються у всій повноті нашої буттєвості. Адже людина велична. Адже вона ікона самого Бога.

Можливо, ми вкотре знайшли привід, аби похизуватися його величністю думкою? Можливо, це нагода збагнути, що життя не вичерпується лише скороминущими і повсякденними клопотами про хліб насущний? Добре у цій компанії вишукано скромних людей. Адже тут немає претензійності на визнання і кожний має змогу бути почутим у всій своїй кволості і ймовірній непомітності для багатьох. 
Втома минає, турботи і клопоти виринають у словах та хитросплетінні виразів, які покликані розкрити перед Іншим гамірний світ людини, яка копирсається у критеріях пошуку розуміння себе, ближніх. Але вкотре натрапляє лише на певні натяки. Вкотре лишається незадоволеною постійною невичерпністю грандіозного океану людської неспростовної, хоч і пошкодженої, довершеності. Людина — це великий задум Творця… І знову за філіжанкою запашного напою на високогір’ї нашого провінційного усамітнення, майже як анахорети, ми звершуємо сходження в умовиводах та висновках, коментарях та сповнених сподівання роздумах про себе, про Іншого, про світ. 
Як важливо, усупереч претензійності та амбіціям, зберегти людяність і доброту, теплоту і світло, які осяюють навколо простір, нищать морок упереджених і недалекоглядних висновків. Та і чи можуть бути оті «висновки», якщо світ сповнений такого колориту і барв, неспростовних відтінків та ледь вловимих образів, які перетікають в інші виміри і світи людини-загадки, людини невичерпної, людини величної у своїй комашиній допитливості, яка не може бути подолана вичерпністю збагненності ані власними, ані спільними зусиллями. 
У цьому є певна приреченість. Людина здатна розуміти лише натяки, яким іноді надає надто значну цінність. Ми всі є цінителями надбань історії одне одного. Вона втілюється у речах і словах, у рухах і міміці, у мовчанні та роздумах наодинці, у самотності кімнат і просторах найрізноманітніших, найбільш вишуканих навіть, ландшафтів. Ми збагачені досвідом присутності поряд одне з одним. І водночас, надзвичайно збіднілі через втрати зв’язків, розуміння недосконалих виявів присутності. 
Ми говоримо про порожнечу відчаю, яка породжує химери дум і сум’яття почуттів. Але достатньо засвітитися маленькому вогнику, зажевріти джерелу тепла людської душі поряд, і вже морок розсіюється. З’являється впевненість і переконаність у власних силах та можливостях. 
Але важливим є інше — який вибір зробити? Куди піти і що сказати? Або де промовчати? Від чого варто утриматися? Виявляється, це суттєві питання, які здатні характеризувати людину, її особистісний потенціал, бути мірилом її «суспільної вартості», «доречності», «корисності», хоч це лише поняття-тіні неповноти буттєвих явлень…
Як прикро, що доводиться іноді сходити із високогір’я Цейлону у світ прагматичних рішень та міркувань. Як добре було би назавжди лишитися у кімнаті доброзичливої щирості та дбайливості, вишуканої скромності просторіччя, невибагливого антуражу вияву приязності. Але що вдієш! Такий цей світ! «Схоже, тобі вдалося запалити вогник благості у своєму серці? Тож поділися ним зі мною», — говорить збентежена життєвими примарами буденності, стомлена душа мандрівника дорогою життя. 
І ти ділишся своїм невеличким скарбом теплоти і затишку, який вдалося зібрати, випивши у гарному товаристві філіжанку запашного високогірного чаю. 
Світ, який поглинула пітьма нічної дрімоти, осяяної деінде зірками неосяжного простору загадки і сподівань збагнути тайну непізнаваного, — цей світ змогла вмістити сьогодні маленька кімната зі скромним товариством зовсім незначних людей, що живуть в унікальному вимірі дивних запитань і таких самих незрозумілих остаточно та екстраординарних відповідей на них. Що вдієш? Певно, і для таких є місце під місяцем. Nil novi sub luna («нічого нового під місяцем»)  —  говорили мудрі та практичні латиняни. А й справді,  —  чого тільки не було під місяцем! Він освітлює морок людської марноти своїм холодним блиском іронії над прагненнями претендувати на неперевершену потужність. 
Пітьма ночі спростовує барви і відтінки велеліпності творіння, споглядання якого викликає захоплення та прославу. Але о такій порі з’являється дещо інше: велике намагання маленької людини сягнути таємниці незвіданих зірок, пізнати Всесвіт у його моторошній неосяжності, глибинах незбагненності. І є першопрохідці, які йдуть цією дорогою усупереч всім і вся. 
Хвала їм, адже вони торують шлях до розуміння світу і людини. Вони говорять про те, чого ніхто і ніколи не чув. Саме вони складають мапи для мореплавців, які згодом привезуть із особливих, невідомих земель прянощі та аромати гарних традицій розуміння себе та інших. 
І завдяки цим відкриттям існуватиме змога заглибитися у Всесвіт власного виміру, інакше побачити свою унікальну буттєвість із маленької світлої кімнати, де майже все зрозуміло, де панує затишок та прогнозована циклічність становлення, згасання, засіву питанням та зростання у відповідях. А потім торованою дорогою ми відправимося у мандри, щоби знайти покупців свого краму, свого досвіду дотику до тайни пізнавальних здібностей людини, сприйняття всього існуючого. 
А зараз, поки що, ми п’ємо в кімнатці, на умоглядних вершинах Цейлону, дивовижний напій у вишуканому товаристві. Спускатися із гір ще не час. Поряд цвіркун виконує свою пісню. Духм’яні квіти сповнюють своїм ароматом затишний простір нашого спілкування. Іще трохи — і ми розійдемося по своїх домівках, винісши маленькі каганці палаючого світла благості власних душ.