1. " Холодна смерть"

автор Ірина Шипа

НЕЗВИЧАЙНА В ОБІЙМАХ ДУХА

" Холодна смерть"

   Лезо ножа різко,– немовби саме притискалося до її шкір. Можливо це такою буває "холодна смерть" – промайнуло у її думці?! А стіни в той самий час перераховували її ребра – одне за одним. Вона самотня. Їй тут майже самотньо, лише смерть шурхотіла навшпиньки, мов не проханий гість. Але тут, і у цей момент, уже не такий і не проханий! Темрява повільно снувалася у вікно, відблиск від переполоханого на вітрі гілля зворушував її зіниці легким розсіяним світлом, крізь щілини віконної рами проникнув цей знайомий їй аромат.         

   Це холодне лезо повільно лоскотало її пам'ять, шкіру, але цього "ніжного духа" тепло незримою присутністю, тримало її тіло, – що б воно жило. Хоча душею, вона уже не одноразово повторювала йому,– що мертва! 

Та душа загублена у часі, у просторі, серед думок людей, живих і мертвих, які постійно лунали у її голові. Та душа була також тут поряд. Невагомість .... Втрачена вагомість, ще у дитинстві серед усього іншого. Але у важкий момент, завжди дається, "навіть Богом забутій душі"– рушійний сенс. Але до цього ще сотні болісних моментів: відчаю, зневіри, гніву. Не людського гніву. Все, що було до..... 

А зараз яскраві зіниці, темрява майже гробова, але його тепло. Цю майже непорушену тишу розрізало яскраве, що немов спалахує – світло, яке на щастя розірвало її зіниці, а не шкіру. 

Часом і одне слово, один звук, один знак може змінити хід подій, історію. 

   У тій кімнаті ще з вечора пахло ладаном, травою і польовими квітами. І все до купи мов ті віти, вона збирала свої думи. Вони були настільки різноманітні та, мов живі. Спочатку вона їх зрізала тим лезом, та їх було настільки багато.

Вона рахувала свої кроки по тій кімнаті. Прислухаючись і до його. Ті кроки, туди - сюди. І кроки з року в рік, немов по нескінченності. Чужа серед людей. А люди їй чужі! Відьма! Чи може бути у ній добро? Хто вона тут, баласт,– чи баланс у всесвіті?! Ця самотність переслідувала її завжди. Вона та, хто майже приречена на самотність у темряві, але з краплиною все ж "Божого світла". 

Ті, хто про неї не боялися говорити, — одного разу боятимуться мовчати! Самотня. Та все ж Бог подбав, що б поряд неї були душі, які б не допустили її ногам заплутатися у цій високій траві. І що б врятувати її від дотиків до шкіри холодного леза.