Глава 8

Руїни знову так й лишилися руїнами. Чарівництва, яке я в глибині душі хотіла побачити, не відбулося й цього разу.

Але, напевно, це й правильно: Храм, що відновився, сам по собі з уламків каміння – надто просто виходить. Для відновлення потрібно вкласти чимало сил, а в це будівництво потрібно ще й частинку душі віддати.

Спадкоємців вітали, обіймали, а боги, мабуть, раділи більше за нас: адже у них знову з'явилася надія, що ввірений ним світ знову розквітне. Виявляється, не всі у їхніх руках. Не над усім вони владні. Вчинки людей здатні зруйнувати навіть те, що створено вищими силами.

Діана схопила мене за руку.

– Ходімо, я хочу вас познайомити.

– Батько! Це – Марія, вона із Землі. І завдяки їй та Максимові, її другові, ми знайшли богиню! А ще вони вірять у наш світ...

– Пані, радий знайомству! Для мене буде честю приймати вас у моєму палаці! – Ермір міцно потиснув мою руку.

– Дякую, із задоволенням, – кивнула я.

– Тату, як там усе? Як брат із сестрою? Мати? – Діана помітно нервувала.

– У них все гаразд, рідна. Мама за тебе дуже хвилюється. Останні дні місця не знаходить. Їдьте додому, заспокійте її. А потім вже в Елгорію, до Вітмарра, попрямуєте, покличете його на коронацію. Це буде велике свято. Повір мені. Ти смілива та сильна, доню. Я ніколи не думав, що саме ти станеш на чолі імперії. Готував до цього Арнору, вона старша...

– Арнора чудово впорається з цією роллю в Адальморії.

– Так, але своє кохання вона ще не зустріла, а значить імператором поки що залишаюся я.

– Ти справедливий правитель, тату!

– Дякую, дочко.

Вони обнялися, а я відійшла убік, щоб не заважати сімейній ідилії.

Мене знайшла Джиліна.

– Маріє, обряд відновлення Храму буде неповним без вашої участі. Скажи мені, чи ти впевнена у своєму виборі? У своїх почуттях? Ви з Максимом із іншого світу. Я бачу на вас благословення Добріна, бачу лінії ваших доль, але не так чітко, як долі тих, хто проживає в Арілейфі. Цей обряд пов'язує назавжди. І ви знову і знову зустрічатиметеся у подальших життях, у різних світах та галактиках…

Я задумалась. З одного боку, було страшно усвідомити факт того, що ми тепер назавжди разом. Це виявилося складніше, ніж я собі уявляла. Одна справа книги та фільми, навіть мої мрії. Інша річ – реальність.

– Я не кваплю тебе. Ти маєш ще трохи часу. Можеш поговорити з Максимом. Ваше рішення важливе. Якщо ви не впевнені, обряд не відбудеться.

– І все знову впаде? – Обережно запитала я.

– Ні, ви не належите до цього світу, тому й зруйнувати його не зможете. Проте можете зміцнити. Саме у цьому ваша місія. Ось тому ви тут. Я вірю у вас.

– Добре, – кивнула я. Богиня лише посміхнулася й повернулася до своїх родичів.

Максима я знайшла під розлогим деревом. Він спілкувався з єдинорогами, підгодовував їх сухариками та помітно нервував.

– Максе, – гукнула його.

– Так, кохана?

– Джиліна попросила нас підготуватися до обряду. Ти готовий до нього?

– Маш, – хрипко видихнув він й міцно притиснув до грудей. – Все настільки швидко закрутилося… Все відбувається як у кіно – миготять кадри, локації, моменти…

– Ти... – я відштовхнула його. – Я так й знала… Не чіпай мене! – я вже збиралася йти геть.

– Та постривай ти! – Максим спритно зупинив мене та знову притиснув до себе. – Ти не дослухала, сонечко. Я ніколи не був такий щасливий, я ніколи не відчував нічого подібного! Я поруч із тобою живу, тільки з тобою – справжній. Ти змінила мене! Пам'ятаєш, як ти лаялася на мене через смартфон, фотоапарат? Всі ці дні я не згадую про них. У мене є ти. Є реальне життя. І все, що там, у віртуальній реальності, значення не має. Ти моє світло. Ти моє життя. Ти – мій Всесвіт… Я кохаю тебе, чуєш?

По моїх щоках текли сльози. У грудях щеміло. Я не могла нічого відповісти від хвилювання та напливу бурхливих емоцій.

– Я тебе дуже кохаю, – знову повторив він, витираючи сльози і цілуючи так ніжно й трепетно, що здавалося, ніби земля йде з-під ніг.

– Я теж тебе кохаю, – прошепотіла йому.

– Ну що? Разом та назавжди? – з усмішкою спитав він.

– Так.

Ми підійшли до Джиліни, міцно тримаючись за руки.

– Я вірила у вас, молоді люди!

І ось під аркою вже стоїмо ми, тримаючись за руки. Розпатлані, втомлені від довгої дороги, в джинсах та футболках… Щасливі та закохані. І всі ці дрібниці здавались нам несуттєвими, адже почуття, що переповнюють нас, набагато вагоміші та важливіші за найдорожчу сукню чи костюм.

Ми повторювали клятву вірності, даючи обіцянку один одному перед усіма богами та імператорами Арілейфу бути разом й любити один одного вічно.

– Ваш час – Вічність! – вимовила Джиліна.

І тут же нас оточили золоті метелики, огортаючи наші руки, залишаючи на зап'ястях татуювання – двох метеликів, що пурхають над розкритою квіткою.