Глава 7

Шлях до річки пройшов без особливих пригод. Напевно, це була найбільш спокійна ділянка нашого маршруту.

На денній стоянці Марк підійшов до мене та вибачився за свою запальність. Я вибачила й попросила притримати емоції. Зараз вони нам не потрібні. У наших руках доля цілого світу, а в руках Марка – подальше благополуччя його народу, створювати яке доведеться роками. Він не сперечався, лише висловив надію, що ми допоможемо з переговорами, якщо самі боги, покровителі світу, звернулися за допомогою до гостей з іншого світу, то й правителі повинні прийняти її. Що ж, цілком розумні аргументи.

Вночі знову йшов дощ. Він приніс бажану свіжість, проганяючи задуху спекотного дня.

До річки ми дісталися надвечір наступного дня. Тут берег був горбистий, пісок майже чорного, вулканічного, кольору та дуже дрібний. Я навіть спершу не повірила своїм очам. Зістрибнула зі спини Рудольфа та пройшлася незвичайним узбережжям. Але це виявилося не ілюзією та не обманом зору.

– Лікора, – звернулася я до керні, яка бігла за мною. – А чому тут такий чорний пісок? – я сіла на берег, перебираючи піщинки.

– Тут неподалік були шахти з переробки чорної руди, а пісок, як залишки виробництва, звозили сюди. Тож, це штучно створений берег.

– Тепер зрозуміло. Ну й гарячий він!

– Звичайно, він здорово розжарюється вдень, – пирхнула Лікора. – Ходімо краще до лісу. Ввечері поплаваєш.

Вода в річці була така ж блакитна. Поверхня гладка, немов дзеркало. Ні найменшої хвилі, ні шелесту. Дивовижно.

Я повернулася до місця, де хлопці вже розбили стоянку.

– Маріє, руїни Храму в годині ходьби звідси, на єдинорогах вдвічі менше. Але оскільки там вже давно пустир, то ми залишимося тут. Це розумніше, – підійшла до мене Діана.

– Добре, – кивнула я. Мені було все одно де буде стоянка. Я так розхвилювалася через те, що сьогодні вночі мені знову доведеться опуститися на дно річки, побачитися з кікі, що думати про щось ще мені не хотілося.

– Ти як, сонечко? – Максим міцно обійняв мене зі спини й поцілував у скроню.

– Погано, – зізналася я. – Мені страшно. І холодно. Всередині мене все перекручується. Я не знаю, чим усе закінчиться та чого ще чекати, що просто хочеться лягти, заплющити очі, а прокинутися вдома. Нехай усе це виявиться безглуздим сном.

– Дівчинко моя, – Макс лише сильніше притиснув мене до себе. – Я з тобою. Хочеш, підемо разом до твоїх кікі?

– Ні-ні. Не можна. Вони дуже люблять молодих чоловіків, ще поведешся на їхні чари.

Максим засміявся.

– Дурненька, їхні чари не зможуть заволодіти моєю душею та серцем, бо вони належать тобі.

– Правда? – безглуздо запитала я і, повернувшись, зазирнула йому в очі, щоб розчинитися в них, потонути у вирі карих очей, сповнених кохання та ніжності.

Я не витримала повислого напруження, сама поцілувала його. Він тут же відповів, лише переконуючи в тому, що наші почуття взаємні, щирі та сповнені божевілля.

Делікатне покашлювання вирвало нас із нірвани ніжності та кохання.

– Обід готовий, голубки, – з усмішкою мовив Марк.

– Вже йдемо, – відповів Максим, перериваючи поцілунок й обіймаючи мене за талію.

За обідом розмовляли про устої Арілейфу. Спадкоємці згадували легенди та традиції. Діана з Марком непогано зналися на історії. Впевнено називали імена колишніх правителів. Вони розповіли, що до того, як рухнув Храм, ніхто ніколи не замислювався над походженням свого сусіда, друга, колеги.

– Не було різниці – хто ти, з якого роду чи з якої держави. Все було ніби як загальним, хоча відмінності, звісно, ​​були. На півночі завжди було зеленіше, тут більше родючих земель. На щорічне свято збирання врожаю з'їжджалися з усіх куточків цього невеликого острова. А ось гори завжди викликали трепет та страх. Тільки найвідважніші селилися у передгірних областях. Тільки найсміливіші йшли працювати в гори, на шахтах. І не стільки самі гори були небезпечні, скільки міжгалактичний портал, через який в Арілейф потрапляли різні гості з усіх куточків Всесвіту. І не всі, на жаль, приходили із миром. Останні зіткнення сталися саме напередодні падіння Храму. І одна з версій свідчить, що Боромар тоді втік саме з іномирянкою. Портал закрили, бо стали боятися чужинців. Пішли чутки, що одного разу все може закінчитися війною міжгалактичного масштабу. І виявилися не такі вже й не праві. Після падіння божественного Храму справді розпочалася війна. Внутрішня. Міжусобна. Це найстрашніші сторінки нашої історії. Брат на брата. Один на одного. Дві держави тоді вперше чітко окреслили кордони. Почали боротися за інші землі. Багато століть йшла ця війна, безглузда по суті, жорстока. Річка стала своєрідним кордоном. Два береги. Дві імперії. Одна без другої не зможе вижити, адже на півдні тоді загинуть з голоду, а на півночі не буде каменю для будівництва будинків. Не буде дорогоцінного каменю для прикрас та торгівлі. Не буде з чого виробляти ліки... – Марк замовк.

– Невже за п'ять століть ніхто не зміг це зупинити? – не міг повірити Максим. Я теж цього не розуміла.

– Чому ж? Були роки перемир'я, були періоди, коли здавалося, що все налагодилося. Але незадоволені завжди знаходилися. Мітинги, протести, й знову все по колу... Ось тоді й вирішили, що це боги розгнівалися на нас та покинули цей світ. Іншого пояснення не знайшлося. І якщо в Адальморії вдалося створити Кодекс правил й законів, встановити мир, розставити охорону, переконати жителів у необхідності дотримуватися всіх цих правил, слухатися імператора та гостинно ставиться до всіх гостей, то в Елгорії навпаки панує безправ'я та егоїзм. Кожен сам за себе. Там марно чекати на допомогу навіть від рідних. Усі підсвідомо чекають на зраду, на обман. Так, імператорам вдалося припинити безглузде кровопролиття, але довіри немає, немає домовленостей, немає дипломатії, навіть торговельні відносини досі на межі краху.