Глава 6

Може, комусь здається надто швидким такий розвиток подій, й хтось обов'язково скаже, що ми знайомі без року тиждень, а за такий короткий період неможливо полюбити й прив'язатися. Проте ті випробування, які ми пройшли, те, що ми пережили разом за такий короткий термін, деякі пари не переживають і за десяток років. Я вірила йому, мене тягнуло до нього, й чинити опір далі я не бачила жодного сенсу.

Вечеряти довелося дуже швидко, бо керні вже чекали на нас біля ферми, про що надійшло ментальне повідомлення від Лікори. Його було ще дуже тихо чути, але я цілком розібрала зміст.

Сердечно подякувавши Міхаелю та Марго за теплий прийом й окремо за двох красенів-єдинорогів, які вже в нетерпінні переминалися з ноги на ногу у дворі, ми вийшли з ферми. Побачивши нас, тваринки радісно заіржали.

– Привіт, мій юний друже, – я погладила гладку шорстку Рудольфа. – Готовий до пригод?

Замість відповіді він тихо замурчав та опустився на коліна, щоб я могла залізти в сідло.

Тім вчинив так само. Максим спритно стрибнув на спину єдинорога.

– Успіхів вам, друзі, – побажала на прощання Марго та помахала нам рукою. – Я чекатиму вас з хорошими звістками!

– Дякую вам за все! – обізвалися ми і дружно виїхали за ворота ферми.

Надворі нас чекали наші чотирилапі друзі.

– Доброї ночі! – з темряви назустріч нам вийшли керні. – Як вам ферма?

– Ферма чудова, господиня Марго – така мила та гарна дівчина. Нам дали двох дивовижних єдинорогів, не попросивши за них жодної копійки. Вони самі вибрали нас! – Швидко затараторила я.

– Я чомусь навіть не сумнівався, – буркнув Алір. – Вітаю. Тепер подорож відбуватиметься набагато швидше. Вранці будемо у наступному селищі, Персиковому.

– Поїхали! – я направила Рудольфа тропкою. – А там ростуть персики? – вирішила уточнити я.

– Звичайно ростуть, їх нам із вашої Землі завезли, так само як полуницю та багато інших рослин. Ми навіть назви міняти не стали. Вони вже дуже гарні, – запевнила мене Лікора.

Ми з нею йшли першими, наші чоловіки їхали на деякій відстані за нами. Місяць яскраво світив із неба, освітлюючи наш шлях. Було дуже тихо, ні найменшого подиху вітру. Повітря поступово остигало після спекотного дня.

– Машо, що сталося сьогодні? – Лікора уважно подивилася на мене, наче вивчаючи.

– Ми познайомилися з єдинорогами, – спокійно відповіла я, опускаючи зміни у особистому житті.

– Я не про те, питаю, ти чудово зрозуміла питання, – наполегливо та навіть холодно промовила Лікора.

Я зітхнула, розмірковуючи, чи варто говорити, чи ні? Але ж Добрін нас особисто благословив! Наш союз не аморальний, ми дорослі самотні люди, які цілком здатні самі розібратися у своїх почуттях та стосунках.

– Ми з Максом поцілувалися, – не вдаючись у подробиці відповіла я.

– І все? – із глузуванням запитала керні.

– Тобі прямо всі подробиці розповісти? – Не втрималася я.

– Ні, це ваша особиста справа. Просто ви обоє під Божим благословенням. Це мене здивувало.

– Ах, це..., – Я трохи розслабилася. – Добрін нас благословив, пробурчавши щось на кшталт того: «Нарешті зважилися!»

– І він має рацію. Ваша пара допоможе вирішити наші проблеми…

– Чого? – я мало не впала з єдинорога.

– Розумієш, Істинні Почуття зустрічаються не так вже й часто, багато шлюбів укладаються на взаємовигідних умовах. Пари видають бажане за дійсне. Не знаю, як у вас, на Землі, але на Арілейфі вже давно всі шлюби тільки за розрахунком. Про кохання вже мало хто пам'ятає. Те саме кохання, яке пов'язує дві душі, два серця воєдино. Всеосяжне, всепрощаюче, здатне творити чудеса... – Лікора замовкла.

– І тому тоді рухнув Храм? – вкрай уточнила я.

– Може й тому, – ухильно відповіла керні. – Кохання не терпить зради. А тоді, п'ятсот років тому, Боромар власноруч зруйнував Храм, зрадивши свою кохану в день весілля. Він втік з іншою. Боги не витримали такого зухвалого ставлення до обряду, до дівчини, яка потім скинулася зі скелі та розбилася. Його самого, правда, теж наздогнала кара – він все життя провів один у печері, нікому не потрібний та всіма забутий.

Храм рухнув, боги пішли з цих земель, знову оселившись у Небесному Храмі та з гіркотою спостерігали, як усі стають іншими, як йдуть звідси Любов й Віра, як розбиваються серця та леденіють душі. Вони нічого не могли вдіяти. Люди самі стали такими, самі відштовхнули боже благословення. Ось тому я й спитала. Бережіть те тендітне почуття, що тільки зароджується у ваших душах. І себе. Й головне – один одного. Незважаючи ні на що, якими б тяжкими не були випробування, як складно не доводилося б вам часом, не забувайте, що ваші душі пов'язані, й тільки ви зможете допомогти один одному вижити. Разом ви сила, проти якої складно встояти.

– Я запам'ятаю, твою пораду, дякую.

На душі було тяжко. Все, про що говорила керні, тією чи іншою мірою відбувається й в моєму рідному світі. Ми справді стали надто черствими, навіть щодо коханих та рідних. Але тільки від нас залежить чи зможемо ми вчасно визнати свої помилки, чи зможемо вибачитися та зберегти тендітні почуття чи ні. Так важко потім збирати заново уламки! Як важко лікувати поранену душу!