Глава 5

Ферма єдинорогів справді починалася за поворотом.

Відразу за будинками розкинулося широке поле, приблизно в середині якого я розгледіла будівлі, схожі на стійла. Поле було засіяне зеленою травою. Як з'ясувалося трохи пізніше, це поле і є ферма. До загонів вела вузька, ледь помітна стежка, якою ми й продовжили шлях.

Небо почервоніло, повітря теплішало з кожною хвилиною, тільки мокра трава ще нагадувала про нічний дощ. В Арілейфі розпочинався новий день.

Чим ближче ми підходили до ферми, тим виразніше було чути іржання та тупіт копит.

– І-і-і-гоу-гоу! – долинало до нас.

Біля одного із загонів я помітила русяву дівчину, що нагадала мені ковбойку з американських фільмів. На ній були коричневі вузькі штани, заправлені у високі чоботи на невеликому, але стійкому каблучці, зелена туніка і коричневий, тон штанів, жакет. В руках дівчина тримала відро з молоком.

– Доброго ранку, господине! – гукнула її я.

– Доброго ранку! – Вона повернулася до нас і посміхнулася. – Чим можу вам допомогти?

– Нам порадили цю ферму, сказали тут є єдинороги для їзди верхи. Це так?

– Вас не обдурили. Тут є й скакуни, – дівчина опустила відро на траву.

– О, а які ще є? – поцікавилася я.

– У нас багато видів єдинорогів, – охоче почала розповідати вона. – Є ті, що працюють у полі, є для полювання, молочного виробництва. А є просто для катання дітлахів.

– Як цікаво, – я аж у долоні хлопнула. – А ви нас із ними познайомите?

– Я бачу, ви у нас уперше...

– Так! – Вигукнули ми синхронно.

– Що ж, – посміхнулася дівчина, – тоді ласкаво просимо на єдину в Адальморії ферму єдинорогів "Веселка". Мене звуть Марго. Я господиня цих істот. Тільки, будь ласка, будьте з ними ввічливі та ласкаві. Вони дуже чутливі та примхливі.

– Звичайно! Не хвилюйтеся, Марго! – запевнила її я.

– Тоді йдіть за мною. Я вас познайомлю з ними.

– Дякую, Марго! Ходімо швидше. Мені дуже хочеться оглянути все! – Заплескала я в долоні.

Екскурсію фермою ми розпочали з найближчого будиночка, біля якого ми стояли весь цей час. Усього тут їх було сім, всі вони розкидані на невеликій відстані один від одного.

Зсередини долинало нетерпляче іржання – наче жителі цього славетного будиночка чули гостей. А ще у повітрі вітав запах сіна та парного молока.

Ми зайшли всередину дерев'яної будівлі. Дах та підлога застелені соломою, чисті та акуратні стійла розділені між собою невисокими перегородками, біля кожного стояло відро чистої води, велика миска корму та оберемок свіжого сіна.

Я не змогла стримати захопленого вигуку, коли побачила головних винуватців нашої екскурсії та мешканців цих незвичайних загонів: тут жили ніжно-жовті та небесно-блакитні єдинороги! Марго показувала нам своїх улюбленців, охоче розповідаючи про них. У цьому будиночку жив саме той вид єдинорогів, що ми шукали – їздові. П'ять дівчаток та п'ять хлопчиків. Вже дорослі особи, які мають цілком стерпний характер, а головне – всі вони надзвичайно витривалі.

– Вау! – Тільки й змогла вимовити я, розглядаючи незвичайних тварин.

Вони були більші та мускулистіші за звичайний коня. Великі небесно-блакитні очі, в яких вгадувалося розуміння, здивування, цікавість й навіть страх.

На лобі тварин красувався невеликий, золотистий, вигнутий півколом, ріг, а грива була різнобарвною – червоне, зелене, жовте та синє волосся химерно перепліталося між собою в колосок. Але на цьому дива не закінчувалися – на спинах єдинорогів я помітила ледь помітні білі крильця!

– Вони літають? – Здивовано запитала я, уважно розглядаючи одного з єдинорогів.

– Ні, такого за ними помічено не було, – усміхаючись відповіла Марго.

– Машенько, єдинороги тільки в казках літають, – обійняв мене Максим. Він і сам з цікавістю вивчав місцевих красенів. Я помітила, ЯК він дивився на них. – А можна зробити кілька знімків? – Обережно звернувся він до Марго.

– Знімків? – Здивувалася дівчина, погладжуючи жовтого єдинорога і нашіптуючи йому на вушко ласкаві слова. – А це що?

Максим дістав свою фотокамеру та продемонстрував Марго її роботу, а також фотографії, які вона здатна робити. Дівчина була вражена – вона вперше бачила таку техніку. І поки вони з Максом розглядали зображення і намагалися робити селфі, я підійшла ближче до сусіднього стійла, до єдинорога, що мені сподобався, з блискучою блакитною шерсткою.

– Вітання! Мене Маша звуть. А ти маєш ім'я? – я погладила його бік, на що тварина відповіла тихим бурчанням, неначе задоволений кіт. Потім єдиноріг нахилив голову, і я змогла потріпати його за загривок й навіть торкнутися рогу. – Ти дуже гарний. І незвичайний. Я таких ніколи не зустрічала.

Знову бурчання у відповідь.

– Хороший хлопчик! – Я покопалась у кишенях і знайшла засушений шматочок хліба. – Будеш? – Простягла йому його на розкритій долоні.

Єдиноріг уважно вивчив запропоновані ласощі, потім обережно взяв губами та із задоволенням захрумтів. Закінчивши із сухариком, він уважно подивився на мене, а потім раптом, низько схилив переді мною голову і, зігнувши передні ноги, став на коліна.