Глава 4

По той бік річки ліс більше був схожий на гай й швидко закінчився. Високі дерева розступилися, й ми опинилися в полі. Воно здавалося неосяжним – наче жовте море розкинулося перед нами. Кінця-краю його видно не було. Лише невелика доріжка, яка ніби розділила поле на дві половини, вела через колоски кудись у далечінь, за обрій.

– Лікора, Алір, куди нам йти? Через поле? Чи вздовж річки? – Запитала я, витираючи зі свого чола піт, що виступив. Було дуже спекотно. День наближався до полудня. Жодного подиху вітру – знову піднялася нестерпна задуха. Я мріяла знову опинитися на березі річки, у прохолоді лісу. Але, на жаль, потрібно було рухатися вперед.

Я дістала флягу з водою, яку набрала в джерелі, неподалік річки, і зробила кілька жадібних ковтків. Простягла флягу Максу. Він кивнув на знак подяки.

– Ходімо прямо. Це вже володіння фермерів. Надвечір маємо вийти до перших будинків. Вздовж річки дорога небезпечна, багато урвищ, а місцями взагалі бездоріжжя. Так що краще зробити гак, але дістатись живими й неушкодженими, – не замислюючись, відповів Алір і уважно подивився на флягу з водою. Максим одразу зрозумів натяк та допоміг звірові напитися, а потім і Лікорі.

– Ви ж не залишите нас? – З надією запитала я.

– Ні, ми проведемо вас до імператора Адальморії, а там рішення за вами – чи погодитися ви, щоб ми супроводжували вас далі, – відповіла Лікора, хитро примружившись.

– Ну вже ні. А як же Храм? До нього теж треба дістатись! – Заперечила я. – А ми гадки не маємо, де він. Ви обіцяли допомогти! – Мені чомусь стало прикро, що керні можуть покинути нас на півдорозі.

– Давай спочатку до Імператора потрапимо, – ухильнулася від відповіді Лікора. – Він добрий та чуйний. І дуже мудрий, – вона підняла лапу вгору, ніби показуючи значущість імператора Адальморії – півночі Арілейфа.

– Гаразд, – зітхнула я. – Ходімо!

Ми продовжили шлях. Колосся, що нагадало мені пшеницю і жито, місцями досягали нам до поясу, а враховуючи, що зріст місцевих жителів трохи більше метра, то серед них можна було запросто грати у хованки. Між колосами зернових культур було безліч бур'яну – високого та колючого.

Поле виглядало занедбаним, а вузька стежка виявилася глинистою та нерівною. Йти доводилося ланцюжком, першим йшов Алір, потім я, потім Макс й замикала нашу процесію Лікора.

З кожним кроком йти ставало все важче, ми раз у раз провалювалися в ями, пухка земля налипала на наші черевики, а повітря розжарилося настільки, що здавалося, нас живцем засмажать прямо на місці.

– Швидше б вибратися звідси, – поскаржилася я Аліру, – сил вже немає. Перехід через це поле – найжахливіше, що коли-небудь зі мною відбувалося! І найголовніше – ні душі довкола. Чому тут нікого нема?

– Це прикордонне поле, – відповів Алір. – Воно безхазяйне. За ним давно ніхто не доглядає. Вся пшениця – це переважно самосів. І саме у цьому полі найбільше гризунів живе.

– Обережніше, – Максим піймав мене за лікоть, перш ніж я знову влучила ногою в нору одного з польових жителів.

Ми справді кілька разів зустрічали ховрахів – принаймні ці рудувато-коричневі звірята з вузькою мордочкою і гострими вушками на маківці, виструнчившись де-не-де, були дуже схожі на земних родичів. Максим намагався їх сфотографувати, але невдало – при спалаху камери звірята кидалися навтьоки. Алір розповів мені, що ховрахи не єдині жителі полів. Тут мешкає безліч дрібних гризунів, подібних до наших мишей та кротів. І фермерам доводиться щоразу вигадувати, як уберегти врожай від них. Усі методи малоефективні та не приносять бажаних результатів. А труїти живність жителі Арілейфу вважають неетичним. Вони впевнені, що цим ще більше розгнівають богів, які й так покинули своїх підопічних.

Дорога через поле сильно вимотала нас, хотілося їсти, а можливості зробити привал не було – розводити багаття серед поля пшениці вкрай нерозумно – можна знищити врожай.

Запаси води також закінчувалися, я вже мріяла тільки про одне – лягти й не вставати. З сутінками стало трохи прохолодніше, але очікуваного полегшення це не дало.

– Не розслабляйтесь, ми майже прийшли! – Крикнув нам Алір, коли я застогнала, всоте, провалюючись ногою в нору.

І справді поле, яке здавалося нескінченним, раптом закінчилося. Ще кілька кроків, і ми вийшли на досить широкий путівець. З'явилися рідкі дерева, а вдалині показалися дахи будинків.

– Це не міраж? – Запитала я, вдивляючись в далечінь.

– Ні, – засміялася Лікора, – присівши на задні лапки. – Це село Полуничне. За чверть години будемо на місці.

***

Перші хатки й справді з’явилися хвилин за десять. Чисто вибілені будиночки з двосхилими дахами небесно-блакитного кольору стали зустрічатися дедалі частіше. Уздовж будинків стояли ліхтарі, освітлюючи досить широку вулицю – світла від них було достатньо, щоб оглянути село краще. Низькі огорожі у вигляді частоколу біля будинку служили перешкодою швидше для худоби, щоб та не розбіглася, ніж охорони житла від злодіїв. Переступити такий паркан не важко. Вікна відчинені навстіж, а де-не-де й двері – якщо прислухатися, можна було почути, про що говорять господарі. Біля будинків спокійно розгулювали кури та кози, на ганках безтурботно спали коти. Ну, схожі ці звірі на земні. Майже точнісінько.