***

Прокинулася на світанку, відчула, що повністю відпочила, сповнена сил і енергії. Вибралася з намету і першими, кого я побачила, були керні – вони розминалися на галявині неподалік.

Так! Вони робили зарядку! Я була настільки вражена побаченим, що так й завмерла з відкритим ротом.

Алір і Лікора розминали лапи, присідаючи то на передні, то плавно переносили вагу на задні. Потім обидва звіра зробили пробіжку навколо галявини, пирхаючи і кепкуючи один над одним.

– Все, Лікора, достатньо, – зупинившись, промовив Алір. Він сів на задні лапи і, помітивши мене, вклонився. Мені здалося, навіть усміхнувся:

– Доброго ранку, Маріє!

– Доброго ранку, – відповіла Лікора.

– Доброго ранку й вам, керні, – відповіла я. – Гарне тренування.

– Це лише розминка, щоб триматися у формі. Для тренувань є цілий полігон, – відповів Алір. – Як спалось? Нареченого розгледіла?

– Чудово спалося, – чесно відповіла я. – Якого ще нареченого?

– Ну, якщо не помиляюся, це ваша земна традиція, коли спиш на новому місці, можна його уві сні побачити.

– Ах, це, – засміялася я. – Це не традиція, а приказка. Я в це не вірю, – відмахнулась я. – Та й не снилося мені нічого.

– А в що ти ще не віриш? – нахиливши голову, спитав він.

Я задумалася, не знаючи, що відповісти. Адже в інші світи я теж не вірила, а вони існують. Я не вірила, що звірі можуть говорити, але зараз розмовляю з незвичайним керні.

– І навіть те, що бути не може, якось теж може бути, – промовила я відомий на Землі вираз із казки про Алісу в Країні Чудес.

– Дуже навіть правильно, – включилася у розмову Лікора. – Ну, а в кохання ти хоч вірити не перестала?

– Не знаю. Начебто хочеться вірити, але не виходить, – засмучено відповіла я, не бажаючи продовжувати цю тему. Відразу спливали неприємні спогади.

– Без кохання та віри не можна жити. Ніде. Це просто неможливо, – сказала вона.

– Доброго ранку всім! – До нас підійшов Максим. – Що обговорюєте?

– Любов, – зітхнувши, відповіла я.

– Сподіваюся, це любов до сніданку, я страшенно голодний! – хижо посміхнувся Максим.

– Дурень! – Ткнула його в бік, і всі дружно розсміялися. – Ходімо чистити зуби краще.

Максим охоче погодився, і ми разом вирушили до джерела.

Прохолодна вода бадьорила та освіжала.

Нашвидкуруч поснідавши та прибравши за собою все сміття, ми знову вирушили в дорогу.

Керні трималися на відстані, тінню слідуючи за нами, але впритул не наближалися – щоб не привертати зайвої уваги.

Я ж не могла відірватися від природи, яка оточувала нас: найчистіше, здавалося навіть прозоре, небо ніжного фіолетового кольору, без жодної хмаринки. Сонячні промені, що пронизували його наскрізь і просто розтікалися по небосхилу, по землі, проникаючи всередину всього живого. Самого ж світила не було видно. Скільки загадок і таємниць ховається в цьому світі, що ще нам належить виявити, як знайти загадкових богів, які покинули ці дивовижні землі? І як двоє чужинців можуть пояснити місцевим мешканцям прості істини, прості та інтуїтивно зрозумілі правила життя?

Я не розуміла, я все думала, шукала відповіді і не могла знайти жодної. Запитань лише ставало дедалі більше.

– Маш, – смикнув мене за руку Максим. – Ти чого замислилася?

– Та міркую про дивацтво цього світу, – відповіла я.

– І що думаєш?

– Думаю, що я сплю. І це лише дикий сон, який скоро закінчиться, я прокинуся у себе в квартирі, в Одесі. У крайньому випадку, у своєму номері, у Буковелі.

– Що знову за сумні думки? Ми ж учора налаштувалися на захоплюючу подорож. Надвечір ми маємо вибратися з лісу. Сміливіше. Все буде добре! – Макс обійняв мене за плечі. Я відчула його турботу, його позитивний настрій, але мені легше не стало. Відчуття небезпеки та тривоги ставало сильнішим, і це мене лякало.

Приблизно через три-чотири години шляху ліс закінчився, ми вийшли до річки. Найчистіша, блакитного кольору, вона так і манила пірнути у свої води.

Річка виявилася набагато ширшою, ніж здавалася на карті. Мулистий, досить крутий глиняний берег. І жодної можливості перебратися на протилежний бік. Ані мосту, ані порома в межах видимості не було.

– Пропоную тут зробити привал, – скидаючи рюкзак, промовив Макс. – Заодно подумаємо, як нам перебратися на той берег.

– Лікора, тут можна купатися? – Запитала я у керні, до якої в мене чомусь було більше довіри.

– Можна, мабуть. Вода тут чиста. Тільки тут дуже глибоко. І дно підступне. Обережно треба поводитися. Місцеві жителі всілякі казки розповідають, що там кікі живуть та гарних чоловіків у полон забирають, – вона скоса глянула на Максима. – Тільки неправда це все.

– Лікора, навіщо ти її обманюєш, – пожурив свою дружину Алір. Він чинно сів на задні лапки і втупився у водну гладь. – Красуні річкові справді живуть тут із давніх-давен. Але зрідка з'являються перед всіма охочими. Лише у сутінках місяця вони виходять з води і можна побачити чудовий танець, і саме він веде чоловіків у їхні обійми, наче зачарованих.