Глава 3

Наступного ранку нас розбудили геть жорстоко – на нас вилили воду.

Пирхаючи та відпльовуючи, я розплющила очі, щоб подивитися на того, кому жити набридло. Над ліжком зі склянкою в руках стояв синочок імператора Легун.

– І як це називається?

– Це називається: сеанс благодійності закінчено. Збирайтеся і тупайте звідси! День давно настав, соні, – з цими словами він розвернувся та вийшов. У мене засвербіли руки його придушити.

– Що вони собі дозволяють? – Звернулася я до Макса. – Що мешканці, що боги. Одного поля ягідка. Треба було так вляпатися! – я сіла на ліжку, обійнявши руками коліна.

– Я й сам не розумію. Але пропоную піти та познайомитися з іншими місцевими. Я не вірю, що вони тут усі збожеволіли.

– Ні, вони просто не люблять гостей, – зробила висновок я.

Макс лише знизав плечима, підійшовши до столу.

Ми швидко перекусили тим, що залишилося від нашої вечері.

Коли ми спустилися вниз, татко із синочком сиділи за столом, потягуючи вино з вишуканих золотистих келихів із смарагдовим ліпленням.

– Вранці пити шкідливо, – скептично хмикнула я.

– Тебе запитати забув, – фиркнув Вітмарр. – Як спали?

– Чудово, – відповіла я.

– От й добре. А тепер ідіть геть й не повертайтесь!

– Але куди? Нам нема куди йти, ми тут нічого не знаємо...

– А це мене не стосується. Може, хтось і дасть вам притулок.

Макс смикнув мене за руку.

– Ходімо, тут нам більше нема чого робити.

Ми вийшли на вулицю. Тут було спекотно: ні найменшого подиху вітру, сонячне світло, ніби відбивається крізь призму та розтікається довкола. І знову на дорогах безлюдно. Я не розуміла: де все? Чому всі сидять у своїх будинках, замкнено та зовсім не виносять сторонніх? Чи то духота цьому виною? Чи всі справді занадто замкнуті та зосереджені на своїх проблемах? Що за дивний та дикий світ цей Арілейф?

***

Ми вийшли з селища та вирушили через поле у ​​бік імперії фермерів. Може, хоч вони виявляться привітнішими?

– Ото ж попандос! Вся відпустка коту під хвіст, – пробурчав Максим за кілька годин шляху.

– Можна подумати, – огризнулася у відповідь, – у мене, між іншим, теж відпустка. І я розраховувала провести її на гірськолижному курорті, а не в покинутому богами Арілейфі, де стоїть просто нестерпна задуха та вологість! – Я поправила воріт водолазки. – Води б. Бо ми так довго не протягнемо. Та й одяг змінити на літній треба.

– Так, вода нам вкрай потрібна. Хто його знає, скільки нам через це поле тупотіти... З одягом тут схоже взагалі проблема, я не помітив жодного бутика...

– Бутик, – пирхнула я. – Та хоч би блошиний ринок, чи ательє якесь… Не до моди зараз. – Я зітхнула, прикидаючи можливу відстань до кордону з фермерами. Але жодного припущення про те, скільки ми маємо туди йти не було. Жодного дороговказу. І чи будуть на нашому шляху ще поселення рудокопів, теж не ясно. Я нахилилася та зірвала жовту квітку. – Поле, до речі, покинуте, давно тут ніхто не ходив. Та й земля суха. Дощі, мабуть, тут теж велика рідкість. Рудокопи взагалі вирішили від усіх усамітнитися? Цікаво, яку війну вони ведуть із сусідами? Про що говорив Добрін?

– Я теж про це думаю, – підтримав Максим. – Ми з тобою виявилися парламентарями. І, зауваж, не з власної волі.

– Угу, – погодилася я і, зупинившись, сіла прямо на траву, кинувши на неї свій лижний костюм. – Все, я не можу більше йти. Жарко та пити хочеться. Я обмахувалась руками, по спині стікав піт, я почервоніла та важко дихала від спеки. Максим сів поруч, провів рукою по скуйовдженому, мокрому волоссі.

– Згоден, – він зітхнув, дістав з кишені свій смартфон й почав клацати по екрану.

– Що ти там хочеш знайти? Вай-фаю і зв’язку тут все одно немає.

Я свій навіть не хотіла шукати у численних кишенях лижних штанів.

– Не скажи, – похитав головою хлопець. – Доступ до мережі є, а батарея зовсім не розрядилася…

– Та невже? – Не повірила я. – Дай подивитися!

– Будь ласка, – він дав мені телефон.

Добре, що я сиділа. На екрані відображалося місце розташування: «Елгорія». А ще у віджеті «Погода» красувалося фіолетове небо та переливалася веселкою цифра «+32С».

– Мда... – тільки і сказала я. – А як це працює? І чому погода у цельсіях? Звідки вони знають наші одиниці виміру?

– Сам в шоці. Мережа пише – 7G... Тільки ось моя сімка начебто більше, ніж на 4G не розрахована, та й дати немає. Календаря взагалі немає. Він зник. Дивись! – Він тицьнув пальцем у екран. – І час теж зник. Як вони тут орієнтуються взагалі?

– За Місяцем, мій юний друже! – Перед нами знову з'явився Добрін. Світанок – Опівдні – Захід сонця – Сутінки – Ніч. Золотистий Місяць сходить із сутінками і на світанку зникає.

– І тобі привіт! – обізвалась я. – Кам'яний вік якийсь…