Глава 2

Отямилася я від нестерпної спеки. Відчуття було таке, що мене намагалися живцем засмажити чи зварити. Я облизнула пересохлі губи. Розплющила очі, спробувала перевернутися та сісти, бо лежала на боці в позі ембріона. Але в цей момент все тіло віддалося нестерпним болем. Я застогнала.

– Що зі мною? Де я? – свідомість смутно підкинула мені картинку гори в снігу, лавину, що летить, й мене, що котиться з обриву вниз. Ні як я опинилася в горах, ні чому я була там сама – жодних спогадів. Ех... Кепські мої справи. Геть кепські. Єдине, що точно пам'ятала – своє ім'я – Маша. При спробі згадати щось ще — моторошно боліла голова. Поряд зі мною хтось ворухнувся. Побачила хлопця, одягненого в такий саме теплий костюм, що і я. Що ми робимо в них за такої спеки?

Наскільки я змогла бачити – лежали ми на квітковій галявині, вкритій дрібними жовтими квітами, що чимось нагадували кульбабки, трохи далі височіли скелясті, місцями рудуваті, гори. А над нашими головами було фіолетове небо без жодного натяку на сонце чи місяць, чи хоча б зірки.

– О боги! – Вимовила я вголос. – Що зі мною? Де я? – Хлопець з переляканими карими очима хитнув головою та потер руками скроні. Він теж, здається, нічого не розумів.

– Хто це тут богів згадує? – перед нами з'явився невисокого росту чоловічок з рудим кучерявим волоссям. Маленький чоловік, одягнений у комбінезон темно-сірого кольору, з киркою на плечі грізно дивився на нас.

– Ой! – скрикнула я, прикривши рота долонькою. Чоловік говорив низьким голосом, трохи з хрипотою, але зрозумілою мені мовою. Хоча я достеменно знала, що раніше ніколи не чула її.

– Ви хто? – продовжив він допит, прискіпливо розглядаючи нас, – чому так дивно одягнені? І навіщо вам... Боги? – при згадці останніх, його обличчя спотворилося у страшній гримасі.

– Не знаю, – чесно відповіла я, – не пам'ятаю. Де ми?

– Ви що, з неба впали? – мужичок насупився. Його зріст був від сили метр сорок, але це була не дитина, а, судячи з його усвідомленого погляду та міркувань, вже досить дорослий чоловік, просто карлик, порівняно з нами.

Я похитала головою. Хлопець, що лежав поряд зі мною, все-таки примудрився сісти, при цьому крекчачи та стогнучі. І зараз розглядав незнайомця з не меншою цікавістю.

– Це дивно, – промовив чоловік з киркою. – Ви надто незвичайні для нашої місцевості: високі такі, та ще й одягнені незрозуміло у що, адже спекотно ж!

– Послухайте, – втрутився в нашу розмову мій товариш по нещастю, – єдине, що я пам'ятаю – це снігова лавина, від якої ми намагалися врятуватися. Ми взагалі на лижному курорті відпочивали...

– Що? – Я подивилася на сусіда.

– То, я тобі все розповім, все, що пам'ятаю, принаймні, Маша, – він усміхнувся. Я йому теж.

Він знає моє ім'я! Але чому я не пригадую, хто він?! – промайнуло в голові. Я тяжко зітхнула.

– Чого?! – тепер уже здивувався дядько. – Отже, поки ми не дізнаємося, хто ви такі й що вам треба в нашому маленькому світі, зовсім забутому згаданими вами богами, посидить у в'язниці.

– Гей, може, не треба? – несміливо запитала я. – І взагалі боги ніякі не наші...

– Треба, – коротко відповів чоловічок, клацнув пальцями, щось прошепотів, і нас тут же зв'язало лляною ниткою. Клацнув знову, і ми провалилися під землю, боляче стукнувшись об земляну підлогу п'ятою точкою. – Посидьте тут, а ми поки що вирішимо, що з вами робити, – його голова схилилася над нами.

«Віконце» над нашими головами закрилося. Ми залишилися вдвох у непроглядній темряві.

– Кепські наші справи, – сказала я та в найкращих традиціях жанру знепритомніла.

– Маша! Маша! – мене нещадно шльопали по щоках і дмухали в обличчя.

Я застогнала, мої повіки були важкими, голова паморочилася, в роті все пекло від спраги.

– Пити! – прошепотіла я. Тут же на мої губи впало кілька крапель живлющої вологи.

– Це все, води мало, треба заощаджувати, – голос звучав винувато.

Я таки розліпила повіки. Все те саме похмуре й досить сире підземелля. Я лежу на своєму лижному костюмі в одних легінсах та водолазці, що були під ним. Розглянути далі ніж на два кроки неможливо. Поруч зі мною сидів той самий хлопець, який теж зняв свій лижний костюм. Мотузок на нас уже не було.

– Ти роздягнув мене? – невдоволено дивилася на свого рятівника.

– Довелося, інакше ти задихнулася б від задухи, – спокійно відповів хлопець.

– Як тебе звати? Хто ти? – вирішила змінити тему я.

– Ти справді нічого не пам'ятаєш? – Він з подивом глянув на мене.

– Ні, – хитнула головою. – Голова страшенно болить та взагалі все тіло ломить...

– Ми з тобою рятувалися від лавини та впали з урвища. Забиті місця можна цим пояснити.

– Це я пам'ятаю якраз. А ось хто ти – я не пам'ятаю...

– Мене звуть Максим, ми з тобою жили в одному котеджі в Буковелі, у сусідніх номерах. Пішли гуляти й мало не потрапили під лавину.

– Стривай... Ми точно просто сусіди?

– Так. А ти чого вигадала собі? – Максим узяв мене за руку.