Глава 1

Відпустка. Довгоочікувана, чесно зароблена. Я ледве вмовила надати мені відпустку на два тижні на різдвяні канікули директора фірми, на якій працювала останні п'ять років та вклала у її розвиток масу сил та енергії. Начальство це, безумовно, цінувало, заохочувало, й з помічника менеджера я доросла до керівника відділу продажів. Але у відпустку завжди відпускало неохоче, адже роботи багато.

Сонечко яскраво заглядало у вікно. Я потяглася до смартфону: годинник показував дев'яту ранку. Розкіш. Насолода. Як добре, коли зранку можна поніжитися у ліжку та нікуди не поспішати! Я солодко потяглася, потім встала й почимчикувала на кухню варити каву. Увімкнула телевізор – хотілося послухати останні новини.

З екрану мовив Максим Котов – молодий, але перспективний журналіст, що зовсім нещодавно з'явився на телеекранах. Втім, йому вже вдалося завоювати популярність та визнання серед телеглядачів.

«І що у ньому такого? Чому останнім часом стільки галасу навколо його особи?» – подумала я.

Звичайний хлопець родом із невеликого містечка на березі моря. Про це писали всі паблики. Ну, так, гарний, доглянутий... Розумний, безперечно. Он як добре в економіці розуміється! Його сюжет закінчився на тому, що він оголосив про свою відпустку й пообіцяв повернутися в ефір через місяць.

Я переключила на музичний канал, щоб насолодитися улюбленими відеокліпами, налила собі чашку кави та зробила бутерброд із сиром.

Квиток на поїзд куплено, місце відпочинку вибрано ще місяць тому. Шкода тільки, що я не можу дозволити собі поїхати так далеко, де не ловить мобільний зв'язок. Хоч мені й пообіцяли не дзвонити з роботи в період відпочинку, я мало в це вірю – в моєму підпорядкуванні десятеро людей, постійно потрібно контролювати та щось пояснювати. Але хоч на різдвяні канікули я можу поїхати так, щоб ніхто мене не чіпав? Дуже сподіваюся, що жодних форс-мажорів не станеться.

Я зібралася на гірськолижний курорт Буковель – широко відомий на всю країну та далеко за її межами. Мені ще не приходилося там бувати, хоча я дуже мріяла та давно хотіла підкорити снігові вершини, спустившись схилом на лижах, а заразом і подивитися: що ж там такого, що притягує щороку десятки тисяч туристів.

Я витягла з шафи свій похідний рюкзак темно-зеленого кольору з бічними кишеньками, карабінами, затяжками, об'ємом на вісімдесят літрів. З ним я пройшла і Крим, і Рим, як то кажуть. А якщо серйозно, то й справді побувала на багатьох гірських маршрутах Карпат та Кримських гір, Кавказу та Альп. Моя мрія – дійти до Евересту. Колись.

А поки я пакувала спальник, лижний костюм, черевики, светр, худі, футболки, джинси та інший одяг, який міг стати мені в нагоді в поході, мотузки та карабіни, страховку, аптечку першої допомоги. Я їхала не тільки, щоб покататися на лижах, а й поблукати по навколишніх вершинах, помилуватися замерзлими водоспадами та гірськими річками. Зверху рюкзака я прикріпила каремат. На упаковку всіх речей пішло понад три години. Залишилося зібрати сумку на пояс із грошима та документами. Це багато часу не забрало, тому до обіду я була повністю готова. Залишок дня до вечора пройшов за читанням захоплюючої історії про драконів, ельфів та земну дівчину, яка потрапила до їхнього світу. Я настільки поринула в події, що розгорталися в книзі, що зовсім не помітила, як стемніло. Я перевела погляд на годинник. До поїзда залишилося трохи менше двох годин. Чорт! Потрібно збиратися на вокзал. Я відклала книгу вбік, швидко одягнулася, з жалем зауваживши, що поїсти я вже не встигаю й доведеться заходити в найближчий Макдональдс і брати в дорогу щось із фаст-фуду.

Пригоди та свіжі враження, яких так жадала моя душа, почалися одразу, щойно я вийшла з парадної. Таксі не приїхало, на телефон прийшла прикра смс, що в моєму районі немає вільної машини. Ех… Поїзд не чекатиме.

Світло фар від машини, що заїжджала у двір, на мить засліпило мене. В останній момент я змогла відскочити убік – чортів сусідський Mitsubishi мало не віддавив мені ногу, заїжджаючи на тротуар всупереч усім правилам.

І навіть, коли я штовхнула ногою його колесо, господар автомобіля, дядько Миша, розпещений бізнесмен та останній хам у нашому дворі, з незворушним виглядом пройшов у під'їзд. Ані тобі привіт, ані вибачте.

– Бе-бе-бе, – показала язика йому в спину та вирушила на трасу ловити попутку.

Одеські водії завжди відрізнялися доброзичливістю та взаємовиручкою. Вже за кілька хвилин голосування поруч зі мною пригальмував білий «Porshe».

– Куди вам, дівчино? – Запитав молодий хлопець, опускаючи скло.

– На вокзал. Підкинете?

– Сідайте, – кивнув він та привітно відчинив дверцята.

Я закинула рюкзак на заднє сидіння, сама влаштувалася на передньому, поряд із водієм.

– Чи не страшно на самоті з таким рюкзаком подорожувати? – поцікавився хлопчина.

– Та ні, – знизала я плечима. – Я люблю подорожувати, вже багато років ходжу в гори, до того ж компанія зазвичай сама знаходиться, так що сама не залишуся. Перевірено роками, – усміхнулася йому я.

– Зрозуміло, – відповів він. – А я от мало, де буваю. Сім'я, робота...

– Так у всіх сім'я та робота, але час на подорожі знаходити треба, вони дають просто приголомшливий заряд енергії! – Заперечила я.

– Можливо, ви маєте рацію, – відповів він і замовк.