Оповідка, в якій Цвінька допомагає Нюшику

Я пробула в Осені вже кілька днів, а все ще не переставала дивуватися її винахідливості. Вона постійно щось видумувала. Одного разу я побачила, як вона змішувала кольори у маленьких скляночках. Осінь довго щось колотила, придивлялась, навіть куштувала. Багряник завжди був поруч і постійно щось записував у велетенську книгу. Для мене увесь цей процес був таємничим, і я намагалася не заважати.
Чарівниця Осінь страшенно не любила, коли щось змішувалось не так, як вона хотіла, чи плутались записи. Вона починала тоді сердитись і поливати все довкола холодним дощем. А найбільше діставалося її підданим – вітрам. Осінь запрягала їх у свою золоту колісницю і ганяла над лісом, доки її настрій не поліпшувався.
Сьогодні, коли Осінь тихенько покликала до себе мого друга, і він, відклавши свого пензлика і фарби, сів щось записувати до книги, я, намагаючись не відволікти їх від справ, випурхнула з майстерні.
На вулиці гріло ще по-літньому тепле сонечко, і я на хвилинку завмерла, підставляючи під лагідний вітерець свої крильця. Мої сонячні ванни порушив шурхіт. З-під куща ожини вийшов мій приятель Нюшик.
Стривайте! Я, напевне, забула розповісти вам, хто ж такий цей Нюшик? Так от. Нюшик – це їжачок. Знаєте, такий малесенький і вкритий гострими голочками? Ми з ним заприятелювали ще на початку осені, коли Нюшик зазирнув до нашого садка у пошуках перших яблучок.
Я відразу помітила, що мій приятель чимось стурбований.
- Привіт, Нюшику!
Їжачок від несподіванки скрутився клубочком.
- Цвінько, це ти? – він обережно висунув носика з-під колючої шубки.
- Звичайно, я.
- Ти чому лякаєш мене? – Нюшик подивився на мене чорними намистинками оченят і сердито засопів.
- Я не хотіла тебе лякати. Ти виглядав таким стурбованим. Що трапилось?
- Я надумав змінити підстилку в своїй нірці.
- Гарна думка!
- Гарна то гарна, але все сінце, що я запримітив, хтось встиг розтягти. Не знаю, що тепер мені робити? – Нюшик тяжко зітхнув і став ще похмурішим. – А є вже встиг все почистити у себе вдома.
- Я тобі допоможу! Вдвох ми впораємося набагато швидше.
- А як же Осінь?
- Що Осінь? – я здивовано подивилася на свого приятеля.
- Ти ж її гостя, Цвінько!
- Я думаю, що все буде гаразд. Осінь не образиться, адже я буду займатися корисною справою.
- А раптом вона захоче з тобою зустрітися?
- Нюшику, не хвилюйся. Сьогодні чарівниця Осінь дуже заклопотана. Багряник мені ще звечора сказав, що сьогодні вони будуть обирати найкращі кольори для осіннього вбрання лісу.
- Справді? Тоді потрібно поквапитися!
- Чому? – я здивовано подивилася на метушливого їжачка.
- Невже ти не знаєш, Цвінько! – тепер здивувався мій приятель, він навіть перестав бігати і сердито сопіти.
- Чого я не знаю, Нюшику?
- Як тільки-но Осінь обере всі кольори, закінчаться тепленькі дні. Стане сиро і холодно. Майже кожного дня будуть іти дощі, а в мене мерзнутимуть лапки.
Мій приятель якось так сумно зітхнув, що я відчула – ще трішки і засумую теж.
- Так чому ми тоді з тобою говоримо! Давай швидше збирати сінце для твого кубельця!
- Давай. – Нюшик шмигнув носиком, але повеселішав.
Ми майже цілісінький день шукали матеріали для затишного кубельця. Нюшик збирав сухенькі травинки і маленькі гілочки. Він навіть нагріб соснових голочок. Я зносила до старенької сосни все, що на мою думку, могло б підійти для затишного кубельця, навіть знайшла у нашому садку кілька великих пухнастих пір’їн. Тут між широким корінням і мешкав мій приятель. Вже далеко за полудень, коли сонце почало хилитись до обрію, Нюшик нарешті сказав, що все готово.
- І як там? – я з цікавістю зазирнула у нірку.
Нюшик зосереджено сопів, розсовуючи по куточках сухенькі травинки.
- Краще ніж було. – Відгукнувся їжачок і раптом голосно чхнув.
- Будь здоровий!
- Дякую, Цвінько. І за допомогу величезне спасибі. Тепер я точно не змерзну взимку. З твоєю допомогою у мене тепер тепленьке і затишне кубельце.
- Я так рада!
- Ось де ти, Цвінько! – Багряник сплигнув прямісінько на землю між двома величезними коренями. – Привіт, Нюшику. Як справи?
- Тепер просто чудово!
Їжачок зітхнув, і ми всі дружно розсміялися. Нюшик так часто панікував, що ми вже звикли до його стурбованої мордочки. Зараз він був задоволений, перестав сопіти і навіть посміхнувся.