Оповідка, в якій Цвінька повертається додому до старенької вишеньки

Вечоріло. Я сиділа на гілочці калини і чекала, доки Промінчик завершить свої справи, і ми зможемо вирушити додому. А вдома на мене чекала моя люба старенька вишенька. Як вона там? Напевно, сумує.

Де ж Промінчик? Я прислухалася, але, окрім хору коників-цвіркунів, нічого не чула. Раптом біля річки сполохано квакнуло жабеня, і до мене долинув сплеск води, воно заховалося під листочок латаття.

Я струснула пір’ячко, проганяючи від себе сон. Якщо Промінчик не з’явиться, я просто засну в цьому кущі калини.

- Цвінько!

На мене війнуло нічною прохолодою, наполоханою вітровими крильми. По прозорому крилу скуйовдженого вітру до мене на гілочку сонячним зайчиком ковзнув Промінчик.

- Що з вами трапилось?

Я подивилася на зім’ятий капелюшок і жилетку свого друга.

- Давай я тобі все розповім, доки ми летітимемо.

- Гаразд, - я слухняно перелетіла до Промінчика.

Вітер зачекав, доки Промінчик зручно вмоститься і змахнув прозорими крилами, війнувши на нас відголоском денної спеки. Він легко піднявся і повернув до річки.

Я на якусь хвилинку замислилась, спостерігаючи за жовтеньким місячним човником, що колихався на сонних річкових гребінцях.

- Так, що з вами трапилося?

- Літа потрапила у зграйку холодних вітрів.

- Ой, лишенько!

- Літа трішки розгубилася, а потім покликала мене. Вибач, Цвінько, я не встиг тебе попередити.

- Я все розумію. А багато лиха накоїли холодні вітри?

- На щастя, ні. – Промінчик зітхнув. – Тільки поналякували вітерців. Вони порозліталися хто куди. І ми з Літою майже увесь вечір намагалися зібрати їх до купи.

- Всіх знайшли? – Я занепокоєно подивилася на свого друга.

- Так, навіть Вітерець знайшовся відразу. Літа вирішила зробити зупинку, доки вітерці заспокояться і зможуть летіти далі. Як тільки все вирішилося я відразу й прилетів.

- Зрозуміло. Шкода, що так вийшло.

- Не хвилюйся, Цвінько, все гаразд. Правда в Літи зіпсувався настрій, але це нестрашно. Кілька днів буде йти дощик, а потім знову, коли в Літи поліпшиться настрій, визирне сонечко.

- Як добре. – Я позіхнула, прикриваючи лапкою свій дзьобик.

- О, Цвінько, дивись! – Радісно вигукнув Промінчик. – Ми майже прилетіли.

І справді, під нами промайнула хатинка пана Плюскуна. Від річки долинув тихий сплеск, напевно боброва родина нарешті завершила свої денні клопоти і вкладалася спати. Я щасливо посміхнулася – нарешті я вдома! Ось вітер пролетів над мотузкою з свіжовипраною білизною, і нам услід замахали білі крила стривожених простирадл. А ось зараз, відразу за будинком, буде і моя люба старенька вишенька. Я навіть подих затамувала.

Вітер плавно опустився на товстеньку гілочку, і я відразу ж пурхнула в листяні обійми своєї любої вишеньки. Я пострибала з гілочки на гілочку, зазирнула до свого кубельця. Тут так само пахло свіженьким сінцем, немов я нікуди і не літала.

- Цвінько, - зовсім тихенько покликав Промінчик, але я почула і визирнула з під листочка. – Можна мені попроситися до тебе в гості?

Ой! Як я сама не здогадалася запросити Промінчика? Він же стомився за цілий день!

- Звичайно, проходь, будь ласка.

Промінчик радісно посміхнувся і відразу ж, мов мишеня, заховався у сінце по самі очі.

- Добраніч, Цвінько.

- Солодких снів, Промінчику.

Він щось муркнув мені у відповідь, і через якусь хвильку я почула його сопіння. Обережно, аби не розбудити свого товариша, я прикрила вхід до кубелечка великим листочком. А потім незчулася, як мене і саму здолали солодкі сни.