Оповідка, в якій Цвінька зустрічається з Літою

Уявляєте, Промінчик уперто мовчав і не говорив куди ми прямуємо. Він лише пустотливо усміхався і час-від-часу підгонив вітерець, який впевнено летів уперед, змахуючи великими прозорими крилами.

Ми вже давно минули наше подвіря з моєю любою старенькою вишенькою і табличку з написом «Тихо! Тут живуть бобрики!», яку ще навесні лишила галаслива дітвора. Я навіть встигла трішки засумувати за домівкою, коли вітерець почав знижувати свій політ.

- Цвінько, – Промінчик весело посміхнувся, – ми майже на місці.

Моя цікавість миттю прокинулась, і я завертіла голівкою, аби нічого не пропустити.

Вітерець летів так низесенько, що мало не зачіпав прозорими крилами поверхню води. Від помахів його крил по річці, а ми саме і пролітала над нею, з’являлися маленькі хвильки.

Ось вітерець пішов плавно вбік, і повз нас понеслася трава, зливаючись в одну зелену стрічку. Де-не-де я встигала помітити синенькі плямки волошок.

Вітерець зробив коло і нечутно опустився точнісінько посередині зеленого лужка. Саме тут, як я потім дізналася, у величезному кущі калини і була тимчасова зупинка непосидючої Літи.

Я зістрибнула на якийсь маленький кущик і озирнулася. Уявляєте, навіть не здогадувалася, що бувають такі гарненькі лужки. Все довкола, скільки сягав мій погляд, було всипане малесенькими ромашками. Вони ніжилися у ласкавих сонячних променях і мружили жовтенькі оченятка. Де-не-де з трави вигулькували синенькі волошки, що змагалися з небом – у кого блакитніші очі?

- Промінчику, ти вже повернувся?

Зовсім нечутно до нас підійшла усміхнена дівчина. Вона була одягнена в коротенький зелений сарафанчик, всипаний біленькими квіточками, і такі ж черевички. Її голову прикрашав віночок із волошок. Це була Літа.

- Так, щойно. Я привіз Цвіньку.

- Я рада тебе бачити, Цвінько. – Літа лагідно посміхнулася і довкола враз потеплішало. – Як дісталася?

- Доброго дня, – я опустила голівку, вітаючись. – Ми дісталися на диво швидко.

Літа дзвінко розсміялася, і в траві відразу заплигали сонячні зайчики, наполохавши зграйку барвистих метеликів.

- Звісно, люба Цвінько. Мої вітри дуже прудкокрилі. Буває, як надумають побавитись, то вже не впіймаєш. Сьогодні ми з Промінчиком увесь ранок ловили грайливих вітерців.

- Так, я навіть встиг стомитися.

Я подивилася на Промінчика. Він посміхався і зовсім не був схожий на втомленого. Навпаки, в його оченятах було щось пустотливе.

Мені не дадуть засумувати.

Не встигла я про це подумати, як раптом хтось дмухнув на мене, і з трави вистрибнув вітерець. Перескочивши через мене, він розкрив прозорі золотисті крила і злетів у повітря.

- Це Вітерець, – промовила Літа, схилившись до мене. – Мій улюбленець. Він просто обожнює бешкетувати.

- Справді?

Я подивилась, як Вітерець кружляє під сонячними променями, немов насичуючи ними свої миготливі крильця. Здавалося, він повністю захоплений своїм заняттям.

Зробивши ще одне коло, Вітерець легко знизився і, ковзнувши по траві крильми, знову дмухнув на мене, немов запрошуючи побавитись з ним. Літа переглянулася з Промінчиком, і на її обличчі з’явилася посмішка.

- Лови його! – Крикнула Літа і легко кинулася за вітерцем, який весело пискнув і повернув у бік.

- Промінчику, а Літа завжди така весела?

- Звичайно, – Промінчик посміхнувся. – Така в неї вдача. Чим кращий у Літи настрій, тим тепліші сонячні промені і ласкавіші вітерці.

- Зрозуміло. А в Літи буває поганий настрій?

- Так, трапляється і таке. Тоді Літа згукує своїх друзів Дощ, Грім і Блискавицю. Вони влаштовують танці з піснями і вогняними спалахами.

- І що тоді?

- Ідуть грози, доки в Літи не поліпшиться настрій.

- Промінчику! – Загукала Літа, змахуючи руками. Від неї, чимдуж махаючи крильцями, тікав Вітерець. Він з усіх сил намагався здаватися наляканим, проте грайлива посмішка виказувала його.

- Нумо гратися! – Промінчик побіг на зустріч Вітерцю. – Цвінько, не відставай!

Що? Бавитись? Так я залюбки! Стрепехнувши крильцями, я кинулася наздоганяти своїх друзів.