Оповідка, в якій Цвінька знайомиться з Плюскуном та Сріблинкою

Я випурхнула зі свого гніздечка з першими променями сонця. Покружлявши біля своєї любої вишні і розім’явши крильця, зазирнула до годівнички. Тут, як і завжди, знайшлося чим поласувати.

- Привіт, Цвінько!

Я підстрибнула і озирнулась. Прямо над моєю годівничкою на гілці сидів Краплик.

- Привіт, Краплику. Ти мене налякав.

- Я ненавмисне. Я хотів тебе попросити про допомогу. – Краплик зісковзнув з гілки й опустився на дно годівнички поруч зі мною.

- Щось трапилося? – Я стурбовано поглянула на свого товариша.

- Ні, що ти, Цвінько! – Краплик посміхнувся. – Просто пану Плюскуну потрібна порада. Я пообіцяв йому допомогти в цьому питання, але мені потрібно дістатися до річки.

- Я залюбки тобі допоможу, Краплику! – Я підстрибнула з нетерпіння. – А хто такий пан Плюскун? Це твій знайомий?

- Так, ми кілька днів як познайомилися. Він дуже поважний бобер.

- Бобер? – Я здивовано подивилася на Краплика. – А який він з себе?

- Цвінько, ти що справді ніколи не бачила жодного бобра? – Краплик так щиро здивувався, що я зніяковіла. – Я тебе обов’язково познайомлю з паном Плюскуном. Ти сама переконаєшся, який він цікавий співрозмовник. А скільки історій знає! Тобі варто послухати хоча б одну.

- Ти заінтригував мене, Краплику.

- Так ти мені допоможеш?

- Звичайно! – Я знову підстрибнула і на обличчі мого друга відразу розквітнула посмішка. – Коли летимо? Ой! – Я підплигнула. – Я ж не знаю, де він мешкає!

- Пан Плюскун разом зі своєю дружиною пані Сріблинкою мешкають біля розлогої верби, що схилилася до самої води. Пам’ятаєш її?

- Звичайно, Краплику! Тримайся міцно!

Я відчула, як мій товариш вхопився рученятами за моє пір’ячко і змахнула крильцями, здіймаючись у повітря.

Ще здалеку я побачила, що біля розлогої верби щось трапилося. Галаслива групка дітлахів обступила тітоньку Анну і час від часу показувала на річку. Те, що там відбувалося, зацікавило і допитливих малюків.

- Дивіться, бобрики! – Дзвінко вигукнув хтось із дітей, і галаслива зграйка кинулася до річки.

- Ой! – Я опустилася на вербову гілочку. – Ой-йо-й! Краплику, що зараз буде?

- Не знаю, Цвінько. Давай знайдемо когось з родини.

Я злетіла майже до самої води, але ми нікого не побачили, мабуть, дітлахи наполохали Крапликових знайомих.

- Пане Плюскун! – Погукав Краплик, приклавши долоньки до рота. – Пані Сріблинко! Ви тут?! Це я, Краплик!

Десь зовсім поруч почувся сплеск, немов хтось вдарив веслом по воді. Потім ще раз, і ще…

- Це, напевне, пан Плюскун, – прошепотів мені на вушко Краплик. – Відлякує від свого дому непроханих гостей. Пане Плюскун! – Знову загукав Краплик.

І раптом прямо під нами з води визирнула здивована мордочка з чорними намистинами очей.

- Пані Сріблинко! – Радісно вигукнув Краплик.

- Рада тебе бачити, Краплику. – Бобриха посміхнулася. – Ми зараз такі заклопотані!

- Я розумію. – Краплик кивнув. – Ми прилетіли до вас із гарною новиною.

- З якою? – Поруч із води зявилася ще одна мордочка з пишними вусами.

- О, пане Плюскун! Радий вас бачити. Красуня Весна дуже зраділа, що ви вирішили поселитися в цій місцевості і веліла передавати вам вітання.

- Дякуємо, і справді гарна новина. – Пан Плюскун поважно підкрутив вуса.

- А як же дітлахи?! – Пані Сріблинка сплеснула передніми лапками. – Вони ж зруйнують наш будинок!

- Еге ж. – Пан Плюскун закивав головою, вмить намочивши свої вуса. – Он як гупають!

Я подивилася на галасливу зграйку дітлахів, що вже дружно побігла до будинку. Посеред зеленої галявинки виднілася палиця з білим прямокутником.

- Краплику, що то таке? – Запитала я тихенько.

- Не знаю, – Краплик знизав плечима. – Потрібно подивитися.

- Я зараз.

Пан Плюскун поважно підплив до берега, обережно визирнув із води, потім так само поважно обтрусився і почимчикував до загадкової палки, час від часу спиняючись і прислуховуючись.

- Сріблинко! Краплику! А йдіть-но сюди!

Коли ми підібралися ближче, то побачили звичайнісіньку табличку з надписом: «Тихо! Тут живуть бобрики!»

- Що це? – Пан Плюскун показав лапкою на палицю.

- Все гаразд. – Краплик весело розсміявся. – Дітлахи не будуть руйнувати вашу домівку.

- Справді? – Недовірливо запитала пані Сріблинка.

- Звичайно, – Краплик впевнено кивнув. – А ще ви порадуєте дітлахів, коли дозволите їм поспостерігати за вами.

- А що, це непогана думка, – поважно мовив пан Плюскун, підкрутивши вуса. – Нехай спостерігають. У нас так багато справ. Треба дім добудувати.