Оповідка, в якій Цвінька пустує з Тим, що живе у вітах

Якось вранці я прокинулася із незрозумілим відчуттям. Здавалося, я проспала щось важливе. Миттєво схопившись на ніжки і почистивши пір’ячко, визирнула зі свого кубельця. Все довкола змінилося. Скрізь з’явилися малесенькі зелені листочки, навіть на моїй старенькій вишеньці зазеленіло кілька гілок. Я стріпнулася, розправляючи свої крильця під лагідним сонячним промінням. Раптом хтось легенько на мене дмухнув, скуйовдивши мені пір’ячко. Я озирнулася, але не побачила пустуна.

Почувся тихесенький сміх. Я пильніше придивилася в густе гілля і радісно підстрибнула – Той, що живе у вітах повернувся.

- Привіт, Цвінько! – В його зелених очах замиготіли веселі іскорки.

- Привіт! А ти давно тут у піжмурки граєш?

- Так. – Він легко перелетів на сусідню гілку і знову засміявся.

- Ти сьогодні такий радісний. Що трапилось?

Я підлетіла ближче і зазирнула в його зелені очі, які просто сяяли від щастя.

- Сьогодні на світанку Весна почула, як я співаю. Вона сказала, що їй подобаються мої пісні. Я такий щасливий!

Той, що живе у вітах високо підстрибнув і мало не впав з гілки. Він ніяково посміхнувся і перестав так вистрибувати, але я бачила, як йому хотілося попустувати.

- Гайда до річки! – Весело вигукнула я. – Хто перший, той і переміг!

Не озираючись, я зістрибнула з гілки і розправила свої крильця, підставляючи їх на зустріч теплому весняному сонечку.

- Я перший!

Той, що живе у вітах перелетів на гілку яблуні, потім на сусідню грушу. Я вмить перестала грітися на сонечку і кинулася його наздоганяти. Мій друг був так захоплений перегонами, що не помітив тітоньку Анну.

- Обережно!

Той, що живе у вітах різко зупинив свій політ і, сколихнувши зачіску тітоньки Анни, зачепився за гілку молоденької вишні.

- Ти подивись, як розпустувався! – Тітонька Анна пригрозила вишневій гілочці, що заколихалася під вітром.

Той, що живе у вітах засоромився, та раптом в його очах блиснув веселий вогник, і він щосили дмухнув, здуваючи з гілочок ранкову росу. Одна з краплин впала і на мене. Я струснула пір’ячко, коли він весело підплигнув і вкрив себе цілим дощем із краплин. Я розсміялася, миттю забувши, що збиралася ображатися.

- Я все рівно дістанусь до річки першим!

Той, що живе у вітах перелетів на дах криниці, погрався з ручкою, поцокотів ланцюжком, до якого було прикріплене відро, зазирнув в середину, немов хотів знайти там своє відображення, подув на воду…

- Агов! – Я перелетіла на сусідній тин. – Мабуть, таки я перша!

- Так нечесно! – Вигукнув вітер. – Я хочу гратися!

Вітер перелетів на мотузку, на якій тітонька Анна тільки-но завершила розвішувати білизну. І відразу ж підсковзнувся на мокрій хустині і заплутався в простирадлі. Він відчайдушно намагався звільнитися, але тільки сильніше заплутувався.

- Цвінько! Допоможи, будь ласка!

- Зараз! – Я підлетіла ближче і дзьобнула мокру тканину, але це не допомогло. – Я щось придумаю. – І тут я побачила тітоньку Анну. – Зачекай!

Напевне, я була дуже стурбована, бо тітонька Анна підняла голову і подивилася на мене.

- Що з тобою, маленька?

Я перелетіла на мотузку і щосили замахала крильцями, привертаючи її увагу. Тітонька Анна відразу збагнула, що за біда трапилася з моїм другом.

- Ну що попався, пустунчику? – Запитала вона у скуйовдженого простирадла. – Зараз я тебе звільню.

Як тільки-но Той, що живе у вітах відчув свободу, як весело дмухнув тітоньці Анні в обличчя і перелетів на дерево. Його очі блиснули, немов там загорілися яскраві іскорки, і він легко, перелітаючи з гілки на гілку, полетів до річки. Я, стріпнувшись, кинулася за ним слідом. До мене долинув веселий сміх тітоньки Анни і лопотіння сполоханих простирадл.