Оповідка, в якій Цвінька з Мерзликом вирушають до лісу

Я ще дрімала в своєму теплому кубельці в дуплі старої вишні, як почула, що хтось гукає мене. Хто б це міг бути? Я потягнулася, розправляючи свої крильця. Так не хотілося вставати…
- Цвінько, прокидайся! Мені потрібна твоя допомога!
- Допомога? Щось трапилось?
- Ні. Просто матінка Зима веліла зібратися всім у лісі.
- У лісі? А навіщо?
- Не знаю.
- Добре, зараз полетимо. Але мені потрібно підкріпитись. Зачекай трішки. Я швиденько.
Мені вистачило декілька зернят. Добре, що зранку чиясь добра рука наповнила мою годівничку ласощами. Тепер ми могли спокійно летіти до лісу. Але не зважаючи на те, що я летіла так швидко, як могла, Мерзлик чомусь хвилювався.
- Мерзлику, ти чому сумний?
- Я не сумний, я просто задумався.
- Задумався? Про що?
- Матінка Зима уже давно нас усіх не збирала.
- Не хвилюйся, адже я буду поряд.
- Добре.
Здавалося, Мерзлик трішки заспокоївся, але все одно в його оченятах причаївся якийсь смуток. Він про щось думав, і я вирішила не заважати йому.
Ми прилетіли на галявину, на якій було повно маленьких, абсолютно прозорих створінь, схожих на Мерзлика. Вони збиралися групками і про щось перешіптувалися. Вони здавалися такими схвильованими, що я теж почала хвилюватися. Що ж трапилося?
Раптом стало так тихо, що я почула, як поруч опускаються сніжинки, які спізнилися на зібрання. Вони ледь чутно зітхали і тулилися одна до одної. Раптом, в одну мить всі притихли і причаїлися, немовби мало щось відбутися. Я теж принишкла, прикривши Мерзлика своїм крилом, – він тремтів чи то від холоду, чи то від своїх невідомих мені переживань.
Зима з’явилася несподівано. Я навіть не помітила, як. Це була дивна, надзвичайна красуня з білим обличчям і великими блакитними очима. На ній була довга мереживна сукня і коротке пальто з інею. Здавалося, що вона була зіткана зі снігу – пухнасті вії, довге пишне волосся, на якому відпочивали сніжинки – все так і поблискувало на сонці, немов дорогоцінне каміння. Вона лагідно обвела поглядом тих, хто зібрався, і раптом зітхнула. Від її подиху все довкола вкрилося сріблястим інеєм, а тисячі маленьких сніжинок закрутилися в танку і легко опустилися до її ніг.
- Маленькі мої, – проговорила вона тихим голосом. – Я маю вас залишити на деякий час. Але це не надовго, лише на кілька днів. Потім я повернуся. Ви маєте мене замінити і приглянути, крім своїх садів, ще й за лісом і вулицями.
- А якщо прийде дядечко Мороз? – Вигукнув хтось із малечі.
- Ви маєте все приспати ще до його приходу.
- Але ж ми не встигнемо!
- Встигнете. Я з вами на день залишу Сніг. Він вам допоможе.
- Але як же ви, матінко Зима?
- Сніг мене наздожене. Але і ви не затримуйте його. Ну все, малеча, я маю йти.
Вона знову зітхнула і раптом розсипалася на тисячі крихітних майже прозорих іскорок. За мить зникли і вони. Всі ще мовчали, коли на землю почав падати лапатий сніг. Здавалося, що за декілька хвилин він покрив усе довкола, але продовжував падати й падати.
- До роботи! – Вигукнув Мерзлик, і я полегшено зітхнула, коли всі довкола почали метушитися.
Хто на пташиних крилах, хто за допомогою Вітру, а хто просто, перестрибуючи з гілки на гілку, почали присипляти все довкола. Завзято і метушливо дмухали в свої скельця, створюючи неймовірне мереживне вбрання для лісу.
Лише під вечір на землю перестав падати сніг. Де-не-де ще кружляли поодинокі сніжинки, але скоро зникли і вони. Я оглянулася довкола – ліс був надійно вбраний. Я була впевнена, що це вбрання протримається до повернення матінки Зими.
Поступово день змінила ніч, і малеча порозходилась по затишних дуплах, солодко позіхаючи.
- Стомився? – Запитала я. У відповідь Мерзлик сонно кивнув головою, потираючи оченята. – Полетіли додому. – Я підставила йому своє крило.
Мерзлик заснув як тільки його голова опустилася на м’якеньке сінце в моєму кубельці. Напевне, він сильно стомився. Я ж, навпаки, не змогла заснути. Не знаю, чому? Можливо, тому, що боялася, адже Вітер може роздмухати кропітку працю мого маленького друга. Можливо, через зоряну ніч, а можливо, і тому, що довкола все було просто казковим.