Оповідка, в якій Цвінька знайомиться з Мерзликом

Мене звати Цвінька. Ви, мабуть, вже здогадалися, що я – синичка? Так-так. Я – синичка і все своє життя провела в цьому дворі у затишному дуплі старої вишні. Я ніколи навіть не думала, що можлива магічна казка, особливо в моєму саду. Але одного разу…
Я не можу сказати, як давно трапилася ця історія, але те, що вона була насправді, підтверджує моє знайомство з Мерзликом. Можливо, ви запитаєте, хто це такий? Я вам із радістю розповім.
Наше знайомство відбулося тоді, коли ще тільки перші витончені, немов сплетені з мережива, крихкі сніжинки падали на землю. Вони немов танцювали під ледь чутну колискову мелодію красуні Зими. І справді, маленькі сніжинки здавалися такими сонними, що мляво падали на землю.
Саме тоді я і побачила маленького хлопчину в сіреньких, покритих інеєм штанцях та сорочечці. Він здавався таким прозорим, що майже повністю зникав у сніговій завії. І, мабуть, якби не моє пильне око, я б його не помітила. Мою увагу привернув блиск. Хлопчик сидів на гілці старої вишні, котра вже багато років росла під вікном чепурного будиночку, і через велике скельце дивився на маленьку сніжинку. Напевне, вона відбилася від гурту і тепер тремтіла чи то від холоду, чи то від жаху під пильним оком незвичайного слідопита.
Мені стало цікаво, що то за скельце, і я перелетіла на сусідню гілку та, схиливши голову, теж подивилася крізь скельце. О, що я побачила! То було справжнє крихітне диво. На темному тлі дерева сиділа тендітна, немов виткана з інею, дівчинка. Її сукенка іскрилася тисячами сріблястих ниточок, які були тонші навіть за весняну павутину. На мене подивилися великі прозоро-чисті, наче кристалики, оченята.
- Ти що робиш? – Запитала я, підлетівши ще ближче.
- Ой! – Вигукнув хлопчина, мало не впустивши свого скельця. – Ти хто?
- Цвінька. А ти?
- Мерзлик.
- А що ти робиш, Мерзлику?
- Я? – Він розгублено подивився на своє скельце. – Я хочу приспати на всю зиму це дерево.
- Приспати? А навіщо?
- Матінка Зима веліла. – Відповів Мерзлик, підібравши під себе ніжки. – Незабаром до нас на гостину мають приїхати дядечко Мороз  і тітонька Віхола. Якщо я не встигну приспати всі дерева у цьому саду, то вони померзнуть і загинуть.
- Загинуть?!
Мене невимовно налякали слова цього хлопчини. Невже мої любі дерева загинуть? А моя добра старенька вишня? Невже і вона? Ні, цього не має бути!
- Любий Мерзлику, як же ти один з усім впораєшся?
- Я не один. Нас багато. Кожен із нас відповідає за свій садок.
- Ой, а можна я тобі допоможу, Мерзлику?
- Звичайно! – Радісно вигукнув мій новий знайомий.
Він був такий щасливий, що все навкруги засяяло від його усмішки. Навіть сам Мерзлик засяяв золотавими вогниками, які яскравими бризками розлетілися на всі боки.
- А що ми будемо робити?
- Зазвичай я ловлю сніжинку і дмухаю на неї через своє скельце.
- І що?
- Вона стає казковим мереживом, яке огортає гілку, а потім – і все дерево.
- А як ти перелітаєш з дерева на дерево?
- Мене переносить Вітер. Але він дуже заклопотаний, тому часто спізнюється.
- Давай я буду тебе переносити.
- Добре. А тобі не буде важко?
- Ні, що ти!
У той день ми облетіли всі-всі дерева, які були в саду. Мерзлик ловив сніжинки великим прозорим сачком і витрушував їх на гілку. Вони сонно тулилися одна до одної. А коли Мерзлик дмухав на них через скельце, вони солодко позіхали і закривали оченята. А коли він дмухав удруге, маленькі сніжинки перетворювались у легке, наче повітря, тендітне мереживо.
Коли ми завершили роботу, яку красу я побачила! Увесь садок став сніжно-білим, немовби хтось накрив його пуховим покривалом. Кожна гілочка, пожовклий листочок, який залишився на гілці (напевне, він лякався висоти і тепер, заплющивши жовтенькі оченята, міцно тримався і тріпотів зі страху), – все було вкрито сріблястим інеєм, мерехтіло і переливалося тисячами миготливих кольорів. Тепер сніжинки самі знаходили дорогу до своєї колиски і сонно влягалися на м’якеньке покривало, яке ставало все пишнішим і пишнішим.
Мерзлик просто блискуче впорався зі своїм завданням. Тепер він відпочивав під тиху колискову матінки Зими, яка лагідно погойдувала його у чарівному зимовому мереживі.