Книга 17

Уве попрохав принести ще один ящик з пивом із льоху, поки він і Метью Оланд розводили багаття для гриля. Нині день народження Ульріки Ульсон, колеги й однолітки Уве Ліндберга. Вони обоє з одного випуску «Школи поліції».

Ельсінор Берадзе, психолог-криміналіст, регулярно допомагає відділу Уве у розкритті справ. Тому цілком природньо, що й він запрошений на свято.

Будинок Ульріки Ульсон був старим. Численні маленькі кімнати й коридори перетиналися, створюючи ефект лабіринту. Не дивно, що замість того, аби спуститися сходами в льох, він очутився у дворі. Ельсінор стояв у тіні повітки, повитої плющем, коли побачив, що Ульріка розмовляє з чоловіком, який приїхав у синьому автомобілі.

– Ти ж знаєш, ми вже давно живемо разом із Монікою, – донісся до Ельсінора чоловічий фальцет. – І скоро у нас буде дитина.

– Ти хочеш, щоб я привітала тебе, Еліасе? – в’їдливо запитала Ульріка.

«Отже, це її колишній чоловік», – здогадався Берадзе. Він іще раз уважно оглянув незваного гостя. Худющий, із безбарвними риб’ячими очима. Ні, не таким собі уявляв Ельсінор чоловіка Ульріки, величезної, прямолінійної, жорстокої жінки.

– Зрозумій, для мене це, – продовжував Еліас, – як новий старт, нове життя.

– А ми з Дугласом, виходить, чорновий варіант, – вона явно розгнівалась, зрозумів Берадзе зі зростаючого крещендо в голосі жінки.

– Як би там не було, – набрався сміливости чоловічок і випалив те, заради чого прийшов:

– Я і Моніка більше не можемо жити у квартирі, а половина цього будинку – моя! І я хочу, щоб ти продала його!

– Тут же живе твій син! – справедливо обурилась Ульріка. – Викинеш його надвір?

– От якби ти була нормальною, ми домовилися б. Отож це твоя провина, – позадкував Еліас до автомобіля, за кермом якого Ельсінор помітив жінку азійського походження з коротким чорним волоссям.

– Ах ти ж сволото, – замахнулась Ульріка. Її величезна долоня у світлі вуличних ліхтарів виглядала небезпечно. Ельсінор зрозумів, що може статися непоправне, і підскочив до хазяйки будинку. Перехопив руку і перевів увагу Ульсон:

– Ти не можеш втратити роботу через нього, – скоромовкою проговорив він, знаючи, що Ульріка обожнює роботу поліціянта.

– Так-так, дивись мені, – наостанок мовив Еліас, ховаючись у машині. Загорілись фари, й азіатка виїхала із двору.

– Він того не вартий, – умовляв Ельсінор, продовжуючи міцно тримати її за руку, – відпусти це.

– Але що я скажу синові? – спустошено запитала жінка впалим голосом.

– Правду.

–- Я справді винна в цьому? – засумнівалась вона після слів колишнього чоловіка. Берадзе подумав, що ніколи не бачив Ульріку такою вразливою, і це ніяк не в’язалося з її звичним образом бій-баби. Але зараз вона дивилася на Ельсінора, й він читав у її очах провину і страх.

– Ні. Еліас знає, що чинить неправильно, але звалює відповідальність і провину за все на тебе. Так роблять усі невдахи, неповноцінні, закомплексовані чоловіки.

– А ти? – запитала вона. До Ульріки нарешті дійшло, що Ельсінор повинен бути в домі з Уве й Метью. – Як ти тут очутився?

– Ліндберг послав за пивом, але, здається, я заблукав, – озирнувся по сторонах Берадзе.

– Повертайся, – звільнила вона свою руку з його долоні, зробивши крок назад. –  Я сама принесу.

– Добре, – не хотів сперечатися психолог, прекрасно розуміючи, що зараз жінці потрібен час, аби заспокоїтися, а похід за пивом – чудова можливість побути кілька хвилин наодинці із собою.

– І Уве не кажи, – кинула вона йому навздогін.

– Звичайно.

Чоловік піднявся сходами ґанку й побачив підлітка, який стояв збоку, сина Ульріки, котрий теж став свідком неприємної сцени. Їх очі зустрілись, однак, разом із тим, Дуглас мовби не бачив Ельсінора. Спочатку він стояв майже не дихаючи, наче статуя. А потім розвернувся й пішов у темряву. Берадзе почув, як скрипнула бокова хвіртка, а потім кроки хлопчини, які віддалялися.

«Напевно, до друзів пішов», – подумав Ельсінор.

– Де ти пропав? – прозвучав над вухом голос Уве.

– Ульріка сама принесе пиво, – у відповідь повідомив Берадзе.

– Ну, звісно, сильна жінка не терпить чоловічої допомоги, – посміхнувся Уве, коли вони повернулися до багаття. Берадзе побачив, що Метью вже встиг запекти овочі на грилі.

– Знаєш, – поправив Ельсінор із сумом у голосі, – всередині кожної сильної жінки живе маленька, вразлива дівчинка.

– Я тебе благаю..! – грубо перервав Уве. – Я знаю Ульріку 17 років. Повір, якщо маленька дівчинка й була, Ульсон задушила її власними руками, аби та не хникала й не заважала спати ночами.

– Іноді ти такий ідіот! – не стримався Ельсінор і пройшов до столу. Уве не став ображатися, вирішивши, що сам напросився. До того ж, м’ясо на вогні пахло смачно, він уже випив кілька келихів льодяного пива, хотів розслабитися й тому заглиблюватися в суперечки з Ельсінором не збирався.

– Бабій, – жартома кинув він у спину другові, та й то лише тому, що завжди хотів, щоб останнє слово залишалося за ним.