Глава 1. Сцена 2.

Глава 1. Сцена 2.

Марта залетіла за ріг будинку саме в ту секунду, коли жовта зачумлена маршрутка вже повільно, з переможним риком від'їжджала від зупинки, залишаючи за собою хмару сизого диму.

- Ні-і-і! Стійте! Громадяни, це незаконно! — закричала Марта, пускаючись у біг на своїх асиметричних кросівках, через що її траєкторія нагадувала біг пораненої косулі.

Водій, дивлячись у дзеркало заднього виду, майстерно зробив вигляд, що занурився в нірвану і не чує волання про допомогу.

- Стійте! Будь ласка-а-а!

Маршрутка продовжувала невблаганно набирати хід. Марта вже готова була впасти на асфальт і здатися на милість долі, як раптом задні двері «Богдана» з важким, незадоволеним зітханням розчинилися.

- Дякую! О, дякую! — видихнула Марта, застрибуючи на сходинку на ходу і ледь не гублячи сумку з ноутбуком.

- Не мені дякуйте, дівчино, — буркнув водій, навіть не повертаючи голови, поки лівою рукою відраховував комусь решту, а правою крутив кермо. — Пасажирам своїм дякуйте. Вони сказали, що ви так біжите, ніби за вами хтось женеться.

- Так і є, — чесно зізналася Марта, намагаючись віддихатися і вхопитися за поручень, який постійно вислизав.

- Хто?

- Мій начальник.

У салоні хтось тихенько засміявся

Марта почала гарячково порпатися в кишені в пошуках готівки й нарешті простягнула пом'яту купюру.

- Передаємо за проїзд, не затримуємо чергу на вхід, — монотонно оголосив водій.

Марта озирнулася. Маршрутка в годину пік була схожа на банку зі шпротами в томатному соусі, де шпроти намагалися зберегти залишки людської гідності. Пасажири стояли так щільно, що Марта мимоволі дізналася бренд парфумів чоловіка праворуч і розглянула рецепт пирога в телефоні дівчини ліворуч.

- Передайте, будь ласка, за проїзд, — ввічливо попросила вона, протягуючи гроші найближчому із пасажирів.

Купюра весело попливла вперед по руках. Через пів хвилини назад, тим самим маршрутом, поповзла решта. Проте разом із монетами на долоню Марті опустилася... невелика м'ятна цукерка в пошарпаній обгортці.

Марта здивовано моргнула, дивлячись на цей кондитерський бонус.

- Ем... Перепрошую, а це що за кешбек?

- Водій передав, що дрібних немає, — озвався кремезний чоловік із вусами, який передавав решту.

- А цукерка до чого? — посміхнулася вона.

- Сказав, компенсація за моральні збитки та інфляцію.

- Ого. Рівень сервісу просто європейський. Дуже щедро.

- Карамелька, між іншим, хороша, м’ятна, — авторитетно озвалася літня бабуся з переднього сидіння, поправляючи хустинку. — Я такі все життя купую. Вона від нудоти допомагає і для серця хороша.

Марта сумно подивилася на цукерку, а потім на свій годинник:

- Що ж, якщо я не виживу після сьогоднішнього ранку і зустрічі з босом, залишаю цю м’ятну цукерку вам у спадок, бабусю. Запишіть у нотаріуса: «Марта Левицька заповідає солодке майно пасажирці третього ряду».

Салон дружно вибухнув сміхом. Бабуся голосно розсміялася, витираючи сльозу:

- Ой, насмішила, доню! Гарна ти дівчина, весела. Давно я таких позитивних уранці не бачила. Зазвичай усі їдуть з такими обличчями, ніби на каторгу.

У цей момент водій помітив жовте світло світлофора і вирішив перевірити гальма на міцність. Маршрутка різко, з вереском загальмувала. Усі пасажири, як за командою, синхронно хитнулися вперед, наче колоски під вітром. Марта, яка трималася за поручень лише кінчиками пальців, стрімко полетіла обличчям у спину вусатого чоловіка.

Дівчину врятувала чиясь раптова, міцна рука, яка вчасно і дуже акуратно перехопила її за лікоть, повертаючи в стійке положення.

- Обережніше. Тримайтеся міцніше, у нашого шумахера сьогодні теж, схоже, важкий ранок, — пролунав приємний баритон.

Марта підняла очі. Чоловік років сорока в охайному сірому пальті доброзичливо посміхнувся і відразу відпустив її руку, дотримуючись дистанції.

- Величезне дякую, — видихнула Марта, поправляючи сумку. — Я сьогодні якась особливо небезпечна для суспільства.

- Та ладно вам, буває, — відмахнувся рятівник.

- Не просто буває. У мене сьогодні рівень концентрації настільки низький, що я навіть кросівки примудрилася взути різні.

Чоловік машинально опустив погляд униз, туди, де з-під штанин ділового костюма визирали білий «Найк» і масивний чорний «Адідас». Його брови здивовано поповзли вгору.

- Оу. Справді.

- Тільки не дивуйтеся, благаю, — замахала вона руками. — Я вже сказала одному хлопчику у дворі, що це новий європейський тренд. Дуже дорого і стильно.

Чоловік спробував стримати посмішку, але безуспішно:

- І ви думаєте, я вам повірив?

- Ні, судячи з вашого обличчя, ви думаєте, куди дзвонити: у швидку чи одразу в психіатричну.