Глава 1. Сцена 1.

Глава 1. Сцена 1.

Правило Марти №2

Запізнення — це не проблема. Проблема — коли начальник приходить раніше за тебе.

Будильник наполегливо надривався вже четверту хвилину поспіль.

Марта Левицька чудово про це знала. Вона навіть не намагалася прокинутися остаточно, бо роки тренувань дозволили їй виробити унікальний сліпий метод керування технікою. Вона вправно, майже професійно, висунула руку з-під барикади ковдр, навпомацки знайшла телефон, звично звела пальцем екран, затикаючи істеричну подругу Олю, і знову затишно згорнулася калачиком.

Цього ранку все мало піти за стандартним, перевіреним роками сценарієм «іще п'ять хвилиночок і встаю».

Якби не рудий кіт.

Кіт Персик сидів на краю ліжка, схиливши голову набік, і дивився на господиню з тим особливим виразом морди, який можна було перекласти людською мовою лише однією фразою: «Я не серджуся на тебе, Марто. Я просто глибоко, щиро в тобі розчарований».

- Не дивись на мене так... — пробурмотіла Марта, щільніше заплющуючи очі, ніби це могло захистити її від котячого гіпнозу. — Я вчора дуже втомилася. Я перебирала гардероб. Я шукала «той самий» діловий костюм, який заявить світу, що я — серйозна жінка.

Персик голосно вимогливо нявкнув.

- Це не аргумент, — відрізала Марта. — І взагалі, працевлаштування — це стрес. Мені потрібна додаткова порція дофаміну у вигляді сну.

Кіт зважено оцінив рівень людської ліні, зрозумів, що дипломатія безсила, і перейшов до радикальних дій. Він легко стрибнув на ліжко, зробив два тактичні кроки вперед і приземлився чотирма лапами просто Мартусі на живіт.

- Ой! — видихнула Марта, відчувши себе так, ніби на неї впав мішок із картоплею.

Вона різко сіла, хапаючи ротом повітря.

- Персику! Ти що, набрав три кілограми за ніч?

Кіт із почуттям виконаного обов'язку сів поруч, повернувся до неї пухнастим тилом і почав неквапливо вмиватися. Мовляв, місію виконано, а твої претензії мене не обходять.

Марта сонно потерла очі, бурмочучи прокляття на адресу всіх котів, і ледаче потягнулася до телефону. Треба ж було перевірити, скільки в неї ще є часу до виходу: п'ятнадцять хвилин чи розкішні пів години.

Вона глянула на екран.

Запала тиша. Така глибока і дзвінка, що було чути, як у сусідньому під'їзді капає вода з крана. Марта моргнула раз. Потім другий. Цифри на екрані не зникли й не перетворилися на рятівні «07:31».

- О-О-ОЙ-Й-Й!

Цей ультразвуковий крик відчаю підняв на вуха весь дев'ятиповерховий будинок. Навіть таргани за плінтусом, здавалося, вишикувалися в евакуаційну колону.

- Я ЗАПІЗНЮЮСЯ!

Персик неквапливо позіхнув, демонструючи рожеву пащу й гострі зуби. Схоже, саме цього драматичного ефекту він і домагався. Його миска все ще чекала на корм.

Марта металася квартирою так, ніби брала участь у фіналі якогось екстремального телешоу. Найважливішою місією було — нагодувати кота, а потім понеслося!

- Телефон! — вона зробила акробатичний випад і схопила гаджет із дивана.

- Ноутбук! — портативний комп'ютер, на щастя, уже слухняно чекав у сумці біля дверей.

- Ключі... Ключі! Де ж, в біса, вони?!

Вона заплющила очі й застигла посеред кімнати, намагаючись пригадати, куди вона їх закинула вчора.

- Ну ні... Тільки не зараз. Будь ласка, всесвіте, я відпрацюю карму, я буду сортувати сміття і переводити бабусь через дорогу!

Всесвіт змилостивився: пальці натрапили на щось залізне в кишені того самого піджака, який вона шукала хвилину тому.

- Дякую, всесвіте.

Персик вже встиг проковтнути свої котячі ласощі і величаво вмостився на тумбі в коридорі, закинувши хвоста навколо лапок, та уважно спостерігав за цією безкоштовною театральною виставою.

- Не дивись на мене так, — важко дихаючи, кинула Марта, закидаючи сумку на плече. — Я майже вклалася в графік. Подумаєш, запізнення на якихось декілька хвилин. Для творчої особистості це взагалі в межах похибки.

Кіт демонстративно позіхнув, заплющивши очі.

- Добре. Зрозуміла. Емоційної підтримки сьогодні не буде, — пробурмотіла вона.

Марта одним рухом встромила ноги в перші ліпші кросівки, що стояли біля порога, схопила ноутбук, клацнула замком і вискочила на сходовий майданчик, як ошпарена.

Саме в цю мить навпроти з тихим скрипом прочинилися важкі дубові двері.

- Марточко!

З-за дверей з'явилася тітка Галя — уособлення затишку всього під'їзду. Жінка років шістдесяти п'яти, з бездоганно укладеною сивою зачіскою, у незмінному квітчастому фартуху й з такою щирою, теплою усмішкою, що здавалося, ніби вона знала Марту ще до її народження, а заодно й усіх її предків до п'ятого коліна.

- Доброго ранку, тітко Галю! — Марта спробувала зобразити на обличчі бізнес-леді, яка контролює ситуацію, але вийшло погано.