Епілог

Дорел

Я тримав її за руку, таку маленьку, таку тендітну. Василина посміхалась, озираючись навколо. Головна площа Скофʼї була прикрашена до зимових свят, що вже наближались. Я знав, що дівчина хотіла б провести канікули в Україні, та вона сама сказала, що не поїде додому взимку. І знаючи причину такої відповіді, хотів незважаючи ні на що влаштувати дівчині свято. Їхати до мене додому було також поганим варіантом — я люблю батька, та знаю, що на свята він недоступний. 

Однак чудова ідея не заставила себе довго чекати. 

— Ти так і не скажеш мені, куди ми їдемо? — спитала Василина, повертаючись до мене. Її посмішка була наймилішою, найніжнішою. Ніколи б не подумав, що сюрпризи пробуджують в ній таку хитрість. Василина зараз була схожа на маленьке лисеня, аби ж тільки дізнатись пункт призначення раніше, ніж ми туди дістанемось. Спочатку вона вирішила, що ярмарок на площі Скофʼї й був сюрпризом. Та там ми лише випили по какао і я, побачивши золотий кулончик з лисеням на продажу, не зміг пройти мимо. Поки Василина роздивлялась місцеві сувеніри у лавці напроти, я придбав цю красу. Підійшов до дівчини зі спини, надягаючи на її шию подарунок.

— Дореле, що це? — вона нервувала. Завжди так мило реагувала навіть на малі презенти. Ніби я дарую їй цілий світ. 

— Це ти, коли намагаєшся випитати наші подальші плани. 

Василина охнула, підтримуючи підвіску пальцями й роздивляючись її.

— Вона дуже гарна. Дякую, Дореле. 

Піднялась на носочки й ніжно торкнулась губами моєї щоки. Я обійняв дівчину, неймовірно щасливий бачити, як вона радісно посміхається. Та як би не хотілось, аби цей момент тривав вічно, мав перервати його — інакше запізнимось на потяг.  

За три години ми вже були на місці. 

Обшитий деревом маленький затишний будиночок, з тераси котрого відкривався прекрасний вид на гори. Пів метра снігу, але до будиночка вела розчищена стежка. Василина казала, що в Дніпрі рідко буває сніг, і ще рідше — саме на свята. І це не кажучи про те, що минулі новорічні свята вона зустрічала із мамою, боячись чергового ракетного удару. Я хотів подарувати їй цю казку. Хотів подарувати нові емоції, що витіснять всі інші. 

Провів її на терасу, де, на нас вже чекав наповнений гарячою водою чан. 

Я побачив сльозу, що скотилась по її щоці, та притягнув дівчину до себе, обіймаючи.

— Дякую, це неймовірно. Ми ніби попали в інший світ, — прошепотіла вона, дивлячись у мої очі. В її синіх очах танцювали спалахи. Мої пальці торкнулись її щоки, проводячи вверх до скроні. Впіймавши прядку темного волосся, заправив його за вушко дівчини. 

Її руки зупинились на моїй куртці, розстібаючи її. Я помітив, як Василина, перед тим як почати роздягати мене, запевнилась, що біля чана лежать два теплих махрових халати й теплі капці. Це змусило мене посміхнутись — вона завжди мала запевнитись, що все необхідне під рукою. Позбавившись одягу, ми пірнули у чан. Звикнувши трохи до води, Василина ковзнула до мене, та, поклавши руки на мої плечі, сіла до мене на коліна. Кулончик між її грудей відблискував через легке освітлення маленьких, схожих на гірлянди лампочок. 

Дівочі губи торкнулись моєї щоки. Легкі доторки плавно ковзнули вниз, зупиняючись у кутика моїх губ.

— Дражнишся? — тихо запитав, відчуваючи, як губи самі собою згинаються в посмішці.

— Я ж маю помститися за весь час, що ти приховував від мене цей план, — прошепотіла Василина, підіймаючи на мене погляд. Обожнюю ці очі, я готовий дивитись в них вічно. 

— Але ж тобі сподобалось, — помітив я, торкаючись її талії під водою. 

Василина тихенько застогнала, нарешті даруючи мені поцілунок.