Розділ 32

Василина

— Приходь до мене. Сусідка сьогодні лишилась у когось з місцевих подружок.

Він погодився та скинув виклик. Я думала, що стане легше, коли отримаю від нього повідомлення. Та почувши голос Дорела, схвилювалась сильніше. Хлопець був спокійний, та за цей час я добре вивчила його, й зрозуміла, що він сильно стурбований. Можливо, Дорелу б навіть стало легше, якби Вайлен вдарив його. Тоді б він почувався трохи менш винуватим, або хоча б розумів, що дав другові шанс таким чином відігратись на ньому. 

Хлопець увійшов в мою кімнату у святковому костюмі — лише жилетку зняв, тоді як я вже прийняла душ й надягла піжаму. 

Я обійняла Дорела, піднявшись на носки, і його теплі руки опинились на моїй талії. Хлопець стиснув мене в обіймах сильніше.

— Вибач, — прошепотів він, зарившись носом у моє волосся.

— Тобі немає за що перепрошувати. Правда, Дореле. 

— Жахливий день.

— Хелловін, — я видавила із себе посмішку та взяла хлопця за руку, підводячи до свого ліжка. Повернулась до нього, одразу попадаючи в полон карих очей. Дорел посміхнувся одними губами, та очі його були сповнені суму. Повільно розстібнула ґудзики на його сорочці. Жодних натяків, просто хочу, аби хлопець нарешті дозволив собі трохи відпочити. Це день був надто довгим і надто сповненим подіями.

Він зняв свою сорочку, а потім і штани. Підхопив мене на руки та поклав на ліжко, вмощуючись поряд. Вкрив нас ковдрою й притягнув мене до себе, зігріваючи теплом свого тіла. Я знов обійняла хлопця, поклала руку йому на груди, обережно торкаючись пальцями шкіри. Виводячи якісь невідомі узори, тихо спитала: 

— Ти не шкодуєш, що розповів про нас?

— Ні, Василино. Цей день зробив достатньо, аби я бажав розповісти про нас всьому світові й не робити того, що робилось сьогодні.

— Вибач. — Прошепотіла тихо, пригадуючи, як Вайлен тримав свою руку на моєму кріслі. Дорел здивовано поглянув на мене.

— Це я маю перепрошувати.

Я знизала плечима.

— Я бачила, що ти не реагував на Кетеліну. Хоча вона мене тепер бісить, це точно. А Мара… Ну, вона підморгнула мені, тож я зрозуміла, що вона зробила це спеціально, аби Кетеліна трохи пригальмувала. 

Він повільно кивнув.

— Мара сьогодні на піку дружніх самопожертв. 

— Що ти маєш на увазі?

— Вайлен здогадався, що вона була в курсі щодо нас через той клятий клуб, і їй також влетіло. Немов вона покривала нас і все таке. 

— Мені дуже шкода.

— Ей, — він взяв мене за підборіддя, змушуючи подивитись на себе. 

— Ей, — повторила я, облизуючи губу. Мені дуже шкода, що ми спричинили стільки суперечок навколо. Очі були наповнені сльозами, та я все ще намагалась їх стримати.

— Не плач. Ти ні в чому не винна. Так мало статися. І Мара може постояти за себе. Так само і я. Ми мали поговорити з Вайленом, і я прекрасно знав, що ця розмова не буде легкою. Але воно того варте.

— Ти думаєш? — прошепотіла невпевнено.

— Я кохаю тебе, — сказав він твердо. — Тож так, я в цьому впевнений. 

Я закусила губу, посміхаючись крізь сльози, які вже була не здатна стримати після зізнання. Дорел притягнув мене до себе, ніжно торкаючись губами моїх.

— І я тебе кохаю, — тихо прошепотіла, відповідаючи на поцілунок. Легкі доторки губ. Я відчула, як його рука, яка щойно лежала на моєму підборідді, ніжно торкається шиї, щоки й заривається у волоссі. 

— Тоді не сумнівайся, — сказав Дорел впевнено. 

Хлопець дотягнувся до лампи, єдиного джерела світла у кімнаті зараз, й вимкнув її. Деякий час ми обіймались, намагаючись заснути, та це була та втома й те емоційне перевантаження, яке вже просто не давало заспокоїтись. 

— Ей, — почала я, закусивши губу. 

Це “ей” стало нашою фішкою відколи, від початку? Я думала, що це звичний оберт для Дорела, та потім помітила, що лише ми удвох так звертались одне до одного, і для мене це стало чимось особливим.

— Мм? 

— Коли ти зрозумів, що я подобаюсь тобі? — спитала тихо. 

Відчула, як Дорел усміхнувся. 

— Думаю, я це остаточно прийняв після твого дня народження, до того, як ми зустрілись вдома у Вайлена.

— Остаточно прийняв? А до цього…

— До цього сподівався, що просто хочу тебе. Фізичне бажання простіше взяти під контроль.

Я відчула, як мої щоки червоніють. 

— А ти? — перервав потік моїх думок Дорел. 

— Не знаю, — тихо відповіла, притискаючись до нього. — Мені здається, це було поступово. Ти завжди був уважним зі мною, слухав, піклувався, і згодом я зловила себе на тому, що подумки повертаюсь до тебе. Та мабуть, найважче було тоді в Дразі. І після, коли ми їхали на бенкет на самокаті, я вже розуміла, що це не мине швидко. 

— Я радий, що зустрів тебе, Василино.