Розділ 30

Василина

Таксі спинилось біля гуртожитку, і лише зараз я нарешті дозволила собі видихнути. З появою Вайлена й Кетеліни за столиком знаходитись у клубі стало набагато важче. Дружня атмосфера посиденьок на фоні темної музики перетворилась на типову клубну. Я й досі не дивилась на повідомлення, що надіслав мені Дорел. 

Та вийшовши з машини, розслаблятись було зарано.

— Відьмочко, можна тебе затримати на кілька хвилин? — запитав Вайлен, та зупинились всі четверо. 

— Вайлене, вже майже друга, відчепись від дівчини, — нахмурився Дорел, намагаючись врятувати ситуацію. 

— Я вже трохи стомилась, — зізналась, і це було насправді так, але колишній хлопець перервав мене:

— Це всього кілька хвилин.

Я закусила губу, починаючи нервувати. Для чого? Він не опускав руки зі спинки мого крісла, але ми не торкались одне одного, навіть не розмовляли майже. В більшості Вайлен приділяв увагу Тесс, чи як там її. Тож до чого ця розмова на мою дійсно стомлену голову? 

Краєм ока я побачила, як Мара бере мого хлопця під лікоть й вони, побажавши доброї ночі, пішли. Всі розуміли: цієї розмови мені не уникнути. Як тільки Дорел й Мара зникли за дверима гуртожитку, хлопець перемикнув увагу на мене.

— Ти сьогодні виглядаєш чарівно як ніколи. 

— Дякую, — ніяково відповіла. Початок розмови з компліментів — поганий початок для мене. 

— Насправді, Василино, я багато думав над тим, як ми розійшлись тоді, і…

— Все гаразд, правда. 

— Так, — він якось невпевнено посміхнувся, провівши долонею по волоссю, й запропонував: — Ми могли б спробувати ще раз. Сходити на каву, а там…

— Вибач, — я відчула себе винною, бачачи його в такому стані. Це вперше Вайлен так нервував в мене на очах. Вперше ніяковів і не міг погляду на мені затримати, і це розбивало серце. Я ніколи не була однією з тих дівчат, хто міряв власний успіх чи самооцінку кількістю закоханих в мене людей, і не знаю, як це взагалі вдавалось іншим. Моє серце защемило до болю, бо я прекрасно розумію його почуття. Вайлен не з тих людей, хто зазвичай просить двічі. Він з тих, хто звик мати кілька дівчат у персональному клубі шанування, з тих, кому достатньо лише пальцем поманити аби отримати згоду, як це було із Бьянкою. Тож я дійсно подобаюсь Вайлену, і саме тому він зараз ніяковіє. Я вже відмовила йому раз, та він сподівався отримати іншу відповідь. Частина мене, що думала раціонально, казала — я не можу відкрити своє серце кожному, хто нерівно дихав до мене. Ми спробували зустрічатись, та правда в тому, що в нас немає ані емоційного звʼязку, ані спільних інтересів. Після розставання Вайлен не намагався дійсно зблизитись (на щастя для мене), хоча й писав мені, та то були лише пусті балачки. Він не знає мене насправді. І все одно, було до біса боляче проговорювати наступні слова, бо я відчувала, що тим самим завдаю Вайлену болю.

— Я вже зустрічаюсь з деким. 

— О. — Ця новина дійсно шокувала його. Здається, хлопець був готовий почути згоду чи відмову, готовий був працювати з цією відмовою, та точно не уявляв, що я можу бути у стосунках. Він підвів на мене погляд, емоцій котрого я не розуміла, та спитав: — Він з України?

— Вибач, я б не дуже хотіла спілкуватись на цю тему. Вибач, Вайлене. Мені шкода.

Він кивнув, та поки не почав розпитувати далі, я запропонувала повернутись до гуртожитку.

— Дружити-то ми можемо? — спитав хлопець, дожинаючи мене. 

— Ну, ми ж дружимо… Тобто, гуляємо разом у компанії…

Здається, Вайлен хотів спитати ще щось, але в останній момент передумав. 

Дорел

— Мені це не подобається, — крізь стиснуті зуби сказав подрузі. Цей день вже почав відверто дратувати. Спочатку Кетеліна. Впевнений, її подрузі просто кортіло познайомитись із головною зіркою вечора, але через випивку, чи то через бажання отримати не менше уваги ніж Тесс, колега почала фліртувати зі мною. Насправді мені байдуже щодо неї. Що мені не байдуже, так це те, що залишок вечора моя дівчина була змушена сидіти поряд із Вайленом і дивитись, як Мара сидить в мене на колінах. Не знаю, наскільки це полегшувало ситуацію в очах Василини, та повідомлення від мене щодо того, що Мара знає про нас й тому вчинила так, дівчина не прочитала. І тепер ось, Вайлен попросив її про розмову, і я не міг на це вплинути. Якби Мара мене не увела, мабуть, я б випалив все прямо там на радість зівакам з гуртожитку, та подруга вберегла мене від цього рішення. 

— Мусиш зачекати, доки сам не скажеш йому, — кинула подруга у відповідь. 

Я рахував кроками кімнату, нервуючи з кожною хвилиною все більше. І найжахливіше — не міг ні написати їй зараз, ні зателефонувати. Інакше це Василині доведеться все пояснювати. 

Двері в мене за спиною грюкнули й в кімнату ввійшов друг. Не надто засмучений, але далеко не такий щасливий, як їхав у таксі.

— Ти чого? — подивився на мене дивно. Ну так. Я сперся на стіл, зупиняючись нарешті. Вайлен тут, а значить, Василина в себе в кімнаті. На підтвердження тому телефон у мене в кишені завібрував, сповіщаючи про вхідне сповіщення. 

Вайлен, на диво, взяв свій рюкзак.