Розділ 25

Дорел

Зустрічатись таємно виявилось не так важко, як я уявляв це на початку. Ми бачились майже кожного дня — іноді лише кілька хвилин за кавою в перерві між парами, та в більшості наші зустрічі проходили поза студентським містечком. Аби не сталося, як тоді із зустріччю з аеропорту. Я зустрічав Василину після її занять у басейні й в більшості ми прогулювались пішки до гуртожитку, або катались на мотоциклі містом. Вайлен був або зайнятий музикою — студентський вечір у клубі призначений на кінець жовтня, і в хлопця залишався лише місяць на підготовку. І це не враховуючи інші його виступи. Отже, в нього вистачало справ, аби не звертати уваги на те, як я проводжу свій час. Раз на тиждень Мара стабільно приходила до нас у кімнату, аби ми разом могли оцінити треки Вайлена. Дівчина відверто раділа, що друг починає нервуватись через важливий для нього виступ у клубі — так в нього все менше часу залишалось на страждання за Василиною. Але поділитись цим вона могла лише зі мною — самому Вайлену Мара про це не говорила, бо хлопець реагував на подібні зауваження надмірно. Подруга сподівалась, що якщо він не слухатиме нічого про Василину від нас, і лише зрідка бачитиме дівчину та її байдужість до нього, то ця “хвороба” скоро пройде. Я міг лише погодитись тим. І вже точно не збирався слухати від друга про свою таємну дівчину частіше аніж змушений. 

Цих вихідних ми мали йти в гості до Себастьяна й Еллі, і це перший раз, коли ми з Василиною зʼявимось в одній компанії відколи почали зустрічатись. Дивно, та це не страшило, хоча мені й було шкода, що поки ми не можемо заявити про себе відкрито. 

Я лежав зі щасливою посмішкою, поклавши голову на коліна своєї дівчини. Вона перебирала моє волосся, зарившись в нього пальчиками, і клянуся, це було найліпше відчуття в моєму житті. Цього вечора Василина зустріла мене після роботи й ми одразу поїхали гуляти. Зупинились у парку на іншому кінці міста, ми трохи прогулялись, і ось, нарешті, відпочивали, спостерігаючи за вечірньою Скофʼєю.

— Нервуєш перед завтрашньою зустріччю? — спитала Василина.

— Не дуже. А ти?

Дівчина знизала плечима.

— Я сподіваюсь, все пройде добре. Ми будемо все в тій же компанії, і для них нічого не поміняється. Та трохи хвилююсь, аби якісь дрібниці нас не видали.

Я подивився в її очі, не стримуючи веселої посмішки:

— Не обіймати тебе буде важко, та я намагатимусь втриматись від цього один вечір.

Ми розсміялись, та нас перервало сповіщення у спільному чаті. Себастьян скинув фотку залитої водою підлоги із підписом: “Маємо аварію, доведеться перенести нашу зустріч на наступний тиждень”.

Я швидко набрав відповідь: “Прийнято. Допомога потрібна?”

Себастьян: “Ні, але дякую, друже”

— Здається, у нас зʼявились вільні вихідні, — помітила дівчина, і в цю саму мить в мене зʼявилась прекрасна ідея.

— Ей, маю пропозицію.

— Ей, яку? — обожнюю її посмішку. І обожнюю це “ей”, з якого ми періодично починаємо розмову. 

— Хочеш провести ці вихідні у Дразі?  

— Хмм, — вона замислилась, але по її обличчю було помітно — дівчина лиш дражниться. — Ну добре. 

— Якщо виїдемо зараз, встигнемо приїхати до Дразу до девʼятої. 

— Ми на мотоциклі?

— Якщо ти не боїшся. 

— Ти вже так їздив? 

Я кивнув. 

Василина

Не знаю, про що я думала, погоджуючись на таку подорож, та це було неймовірно. Спонтанність в моєму житті рідко мала місце, і в останній рік в більшості з негативним контекстом. Початок війни. Прощання з батьком і братом. Переїзд в іншу країну. Та це вперше за останні півтора року я приймала спонтанне рішення із посмішкою на губах. 

Поїздка виявилась неймовірною.

Останнім часом я трохи звикла до мотоцикла — тепер він не здавався страшним. Та насправді зрозуміла, чому Дорел любить свій транспорт лише сьогодні, коли ми виїхали на трасу. Почуття швидкості захоплювало, надихало й дарувало відчуття свободи. Вперше я отримала таке задоволення від звичайної поїздки, вперше почувалась так, ніби готова і гори звернути, ніби вільна. Від усіх забобонів, правил, норм. І це було надзвичайне відчуття.

Дорел знизив швидкість, коли ми заїхали у місто. Та зупинившись на під'їзній доріжці до його будинку, і хлопець вилаявся. Все ще перебуваючи в ейфорії через поїздку, не помітила, що його напружило.

— Мій тато вдома. — Пояснив Дорел. — Він мав бути на зміні сьогодні. Вибач, це….

Я знизала плечима, перервавши його:

— Все добре, я не проти познайомитись із твоїм татом.

— Правда? — він кинув на мене короткий погляд, і лише зараз в мене промайнула думка, що можливо, Дорел нервував через дурну звичку свого батька більше, ніж показував. 

— Ти вже частково знайомий з моєю сімʼєю. Я не проти познайомитись із твоєю, — запевнила я хлопця.

Дорел нічого не відповів, та побачивши його несміливу посмішку, я зрозуміла, наскільки це було важливо для нього. Як тільки хлопець зняв з мене шолом, двері його будинку відкрились, і на ґанку зʼявилась висока фігура у темному халаті.