Розділ 20

Василина

Наступного дня після обіду ми разом з Олею вже їхали в автобусі. Нам не перепадало раніше нагоди подорожувати удвох, але на відміну від того, що було взимку, зараз мали час на збори й продумування маршруту. І оскільки в найліпшому випадку ми зустрінемось лише наступного літа, вирішили разом провести день у Варшаві перед літаками. Ми цілий день провели на ногах, відвідуючи найпопулярніші памʼятки у місті, порівнюючи Варшаву з Дніпром, Лондоном і Скофʼєю. Дніпро, звісно, програвало по всіх параметрах, окрім річки, але ми все одно любили рідне місто. Вже діставшись аеропорту, ми вперше змогли трохи відпочити, якщо не рахувати обід у кафе. Викладання фотографій в інстаграм допомогло побороти знесилення, й коли до моєї посадки залишалось тридцять хвилин, ми пройшли паспортний контроль.  Побачивши дьюті-фрі, Оля неначе друге дихання відкрила. Вона мала виліт на півтори години пізніше, але вже почала нервувати, аби її валіза не втрапила в якусь халепу через те, що вона здала її на кілька годин раніше.

— Якщо твоя валіза прилетить в Добруджу, я відправлю її тобі у Британію, — я розсміялась. Оля у відповідь лише скривилась. Ми зупинились в ювелірному магазині подивитись на нову колекцію прикрас. Єдине що я мала, це срібну підвіску, подаровану батьками. Але мені завжди подобались кільця. Подруга ж була любителькою прикрас і змінювала свої кільця ледь не кожного дня, аби “жодне кільце не образилось”. Я лише хитала головою, спостерігаючи за її жадібним поглядом на нову колекцію.

— Сум через поїздку у Британію не буде достатнім виправданням для такої трати, а? — спитала Оля, та, взявши мене під руку, повела з магазина. 

— Навряд чи. 

— Дуже шкода, — зітхнула дівчина. — Хотіла б я, аби батьки мені сплатили пересилання багажу, бо мене зустрічають на мотоциклі.

— Ей! По-перше, пересилку мого багажу сплатив Ярослав, і я його не просила. І він зробив це до того, як Дорел запропонував зустріти мене. 

— Нервуєш? — запитала Оля, і я кивнула. Ми спілкувались майже кожного дня хоч потроху, але перед зустріччю з ним я почувалась наче перед першим побаченням. Ми вже йшли до мого гейта, як телефон в мене в руці запищав. 

— Дідько, — прошепотіла, побачивши повідомлення.

— Що там? 

— Вайлен. Лайкнув всі фотки, що я виставила, і запитав у діректі, як мені Варшава і коли я повертаюсь.

Оля стиснула губи, кидаючи на мене співчутливий погляд. 

— Будеш йому відповідати? 

— Пізніше, — відповіла я, блокуючи телефон, не прочитавши повідомлення повністю. Який шанс, що Вайлен не намагається завʼязати розмову спеціально?

Дорел

Побачивши дівчину, сонну й стомлену, я одразу пішов до неї. Мені було відомо, що перед літаком Василина майже добу провела в автобусі, потім цілий день гуляла у Варшаві, і було зовсім не дивно, що зараз вона просто притиснулась до мене й дозволила забрати її ручну поклажу без жодного опору. Я обійняв дівчину й дозволив собі легкий поцілунок у щоку. Василина ділилась зі мною подробицями своєї поїздки сюди, доки ми не підійшли до мотоцикла, періодично кидаючи на мене дещо нервові погляди. 

Ввечері повертатись з аеропорту було не наскільки казково, як о пʼятій ранку, але ми дістались гуртожитку, не дивлячись на купу заторів. Я повернувся до дівчини, допомагаючи їй зняти шолом, коли її очі піймали мій погляд. Василина нервово облизала губи й ледь чутно сказала:

— Я сумувала.

— І я сумував за тобою, — так само тихо відповів, не стримуючись й проводячи великим пальцем по її губі. Ми ризикували, бо гуртожиток знаходився прямо за нами, але на щастя, було достатньо пізно й більшість студентів, що вже повернулись, були вже в середині. — Тобі дуже личить нова зачіска.

Вона соромʼязливо подивилась на мене стомленими очима:

— Дякую.

— Думаю, тобі треба відпочити. В тебе очі закриваються, — додав, вже відчуваючи, що дівчина хоче запротестувати. — Зустрінемось завтра?

— Звісно. Дякую, що зустрів мене. 

Я провів Василину до кімнати, але щойно двері кімнати за нею зачинились і я пішов до себе, з кінця коридору почувся дзвінкий голос моєї подруги. Не встиг відреагувати, як Мара вже застрибнула на мене й обійняла.

— Ого, тебе покусала екстравертна муха? — я посміхнувся, обіймаючи подругу за плече. 

Вона посміхнулась зі стиснутими губами, точно не задоволена моїм зауваженням.

— Я просто неймовірно рада повернутись до гуртожитку! Навіть не дивлячись на малявку, яку мені підселили цього року.

Я розсміявся.

— Ми влаштовуємо наші посиденьки? 

Кожного року після канікул ми збирались всією компанією, аби відмітити початок нового навчального курсу. Себастьян вже випустився й жив у місті, але традиції не пішли разом із ним. 

— Ага, мою кімнату якраз окупував Вайлен, тому пропоную зібратись у нас, — повідомив я. Її вираз обличчя став таким, ніби я повідомив, що Ембер Херд і Джонні Депп знов зійшлись. 

— Як так?! А де Поляк? І що тоді ти робиш на цьому поверсі? Я думала, ти до мене.