Розділ 19

Василина

— Повірити не можу, що це сталося, — Оля провела рукою по моєму волоссю із сумом в очах. Ми з подругою щойно вийшли з перукарні — обидві хотіли спробувати щось нове. Я обрізала своє волосся в половину, хоча навіть так воно спадало нижче лопаток. Оля зробила собі чубчик, і тепер не могла визначитись, чи не шкодує про своє рішення.

— Ти хоча б віддала своє волосся на перуку, — здихнула дівчина. Думаю, вона більше сумувала по моєму волоссі, аніж я сама. — Не шкода?

Я похитала головою.

— Точно хочу щось нове. Мені зараз… Так лячно повертатись до Добруджі.

Подруга розсміялась.

— Я помітила. Ти тричі міняла плани щодо кількості речей й методу їх перевезення, зламала ніготь і вирішила поміняти манікюр цілком, і це б не було дивно, якби ти хоч раз до цього робила манікюр. А тут міняти двічі підряд. І тепер от волосся.

Я замислилась над її словами. Оля точно мала рацію. Їдучи до Добруджі вперше, я також нервувалась, але то було повʼязано з новим оточенням. Тепер я знала, куди їду, але нервувалась, бо хотіла бути кращою версією себе. Хотіла завести друзів серед одногрупників, хотіла подружитись із новою сусідкою, щоб не було повтору минулого року. І звісно, думала про майбутню зустріч із Дорелом. Ми спілкувались все літо, та я не знала, чого очікувати по поверненню. І якщо я нервувала і через те ставала більш емоційною, моя подруга навпаки ніби згасала. В останній вечір перебування в Дніпрі ми з нею купили улюблені роли, піднялись проспектом до Дніпровського політеху — місця, де ми мріяли навчатись удвох, але перевелись вже у другому семестрі першого курсу через війну. Ми прогулялись університетським двориком, але зрозуміли, що нас із ним не звʼязує нічого, бо все наше студентське життя почалось за кордоном. До цього різниці між шкільними уроками у скайпі й парами в університеті відчутно не було, окрім того, що пара йшла у два рази довше. Обговорюючи власні враження від закінчення школи й початку студентського життя, яке нам донедавна батьки рекламували як найпрекрасніші часи всього життя, ми влаштували імпровізований пікнік у парку неподалік від університету. Моя подруга, тримаючи в руках палички для суші, зітхнула. 

— Я не хочу повертатись у Британію. — Поділилась Оля, опустивши голову. — Там все чуже. Так, це класно, коледж у Британії. Не кожен, хто мріє, туди попадає, але я не можу перестати думати, що було б, якби нічого з цього не трапилось. Якби не ковід, ми б не сиділи останні два роки у скайпі. Ми б ходили на зустрічі, відвідували школу, добре навчались, пліткували, дружили, сварились. У нас був би випускний із гарними сукнями, репетиція танцю, через який ми б пропускали найпротивніші уроки. Я б, можливо, набрала б достатньо балів, аби вступити куди хочу, а не куди можу. Ми б навчались тут, все ще в одному університеті. Знайомились би з викладачами й боялись все завалити, бо гуляємо весь час, а не тому, що нічого не розуміємо іншими мовами. Я памʼятаю, ти досить швидко освоїла добрузьську, але англійська… Тільки уявлю, як знов доведеться слухати лекції англійською і… жити англійською, мій мозок просто вимикається. Я відчуваю, що частину нашого життя вкрадено. 

Я подивилась на подругу, та швидко відвела погляд, не говорячи ні слова. Ми всі це розуміли, бо всі відчували те саме. Не має значення, чи хто поїхав, чи хто залишився. Хтось, як ми, вчить іншу мову й намагається пристосуватись до життя в іншій країні. Але ті, хто залишились, так само не мають змоги жити тим життям, на яке сподівались ще кілька років тому. Наш університет пустий, і буде таким доти, доки це не закінчиться. Оля витерла рукавом обличчя й лише зараз я зрозуміла, що подруга плаче. Вона засміялась крізь сльози:

— Знаєш, може тому я й не вступила на медичний? Може моє призначення — написати книжку, як десь кілька років тому ми всією планетою опинились у паралельній реальності? Відчуваю, цей сюжет мав би попит.

Стиснувши її руку, я сказала крізь смішок:

— Не впевнена, ми ж з тобою перестали ходити на Марвел у кіно, як тільки вони зробили всю цю фішку з мультивсесвітом. 

Глянувши одна на одну, ми обидві розсміялись. Іноді лише сміх й близькі люди поряд бережуть від катастрофи. 

Забравши останній рол, Оля цокнула язиком.

— Я б з радістю марнувала свій час на обговорення спекотних пліток, аніж думки про мультивсесвіт.

— Насправді в якому б із всесвітів ми не знаходились, на плітки завжди знайдеться час, — пирхнула я. — Треба продовжувати жити, як би іноді важко це не здавалось. От, наприклад, як пройшло ваше побачення із моїм братом?

— Що?! — її очі округлились, і колір її обличчя майже прирівнявся до кольору волосся, настільки вона засмутилась. — Василино, я…

— Ей, все в порядку. Просто Ярослав спалився ще коли взяв твій номер, і перед його відʼїздом ви підозріло обидва були зайняті. Я все чекала, що хтось із вас зізнається.

— Вибач.

Я стиснула плечима.

— Все добре. Я не ображаюсь. Я тепер трохи легше ставлюсь до того, хто із ким зустрічається.

— Ми не зустрічаємось, — Оля відвела погляд, мабуть, вперше соромлячись мені розповідати про хлопця. — Це було б складно реалізувати, бо я повертаюсь у Британію, а він туди.