Розділ 17

Дорел

Поважати рішення дівчини іноді дуже важко. Особливо коли вона вирішує до кінця канікул залишитись у країні, де йде війна і купа страшного лайна вибухає над головою. Я хотів забрати її, але не вмовляв. Запитав лише раз, і попросив сказати, якщо вона передумає. Справа була не лише в тому, що, знаючи про взаємне тяжіння, хотілося лише притиснути Василину до себе і не відпускати. Я дуже хвилювався через її стан там, через те, що може трапитись. Дівчина казала, що обстріли зазвичай бувають раз на місяць, але “зазвичай” не значить точно. А ще були дрони. Я й не помітив, як постійне сканування новин її міста увійшло в моє повсякденне життя. Я був готовий будь-якої миті зірватись з місця і забрати Василину в разі небезпеки. І старався менше біситись через те, що дівчина обрала не найбезпечніший варіант провести свої канікули. 

Ми не обговорювали той шалений поцілунок у підсобці ресторану. По-перше, дивно було спілкуватись про це через повідомлення, а по-друге, я не був впевнений, наскільки Василина буде готова зустрічатись зі мною тут.  

Для себе я прийняв рішення — я хотів, щоб дівчина була поряд, і якщо вона погодиться бути зі мною, тоді почну розробляти план того, як бути із Вайленом. Добре, що поки всі мої друзі розʼїхались. Вайлен і Мара поїхали до своїх рідних міст, а Себастьян на початку канікул переїхав до квартири разом зі своєю дівчиною. Мій сусід по кімнаті також тусив літом вдома, і тільки я один залишався у гуртожитку через старт проєкту. Пару разів я приїздив до тата, і, на щастя, обидва рази він на мене дійсно чекав. Бачити, як він радів, почувши новину про нову роботу, дотичну до освіти, було неймовірно. Він був такий щасливий за мене, і це зігрівало душу. Хоча я припускаю, що тато просто сприймав роботу з компʼютером саму по собі як магію, оскільки не дуже розбирався в цьому. І тому чути, що на мені тепер лежить розробка нового сайту для мережі сервісу доставки у Скофʼї з перспективою виходу на всю Добруджу звучало як щось супергеройське. Але ладно, я не буду приховувати, що і сам сприймав це так само. Цей проєкт в резюме допоможе мені непогано почати карʼєру. Власне, тому я й став до роботи, як тільки повернувся з поїздки до України. Хотів провести цей час з користю і виконати великий шмат роботи, аби на початку семестру мені не довелося розриватись між навчанням, роботою й особистим життям.

— Ух ти, що за музика в тебе грає? — запиталась моя колега, займаючи стіл поряд зі мною. Двоє людей — це й вся наша команда. Я й Кетеліна, і ми розділяли цей тісний кабінет. Дівчина працювала у дизайні всього пів року, але оскільки вона почала у цій компанії, їй і доручили роботу з проєктом. 

— Українська, — знизав плечима, не відриваючи погляду від монітора. Три дні тому я вмовив Василину скинути свій плейлист. І хай моя українська була не настільки шикарна, щоб розуміти кожне слово, особливо в піснях, та все ж таки її було достатньо, аби насолодитись музикою. 

— Боже, звідки ти накопав? Мені здавалось, у світі існує наша й англійська.

Я розсміявся. Іноді Кетеліна видавала перли по типу подібного, і якщо спершу я думав, що вона просто жартує, то тепер схилявся до того, що дівчина пустила всі розумові здібності на прокачування навичок у дизайні. Коротше, працювати було не дуже зручно, але я прилаштувався. 

Ввечері Василина скинула мені фото свого квитка — до її повернення залишався ще тиждень. Я не стримав радісної посмішки, побачивши цю новину. Нарешті. Вона знов буде поряд, і мені не доведеться хвилюватись через те, що десь поряд із нею буде обстріл.

Я: “Зустріну тебе з аеропорту?”

Відповідь не змусила себе довго чекати.

Василина: “Якщо матимеш змогу, я буду не проти :)”

Як мило, що вона все ще шаріється. Бачу це навіть по її повідомленнях. Це її “якщо матимеш змогу”, ніби після того поцілунку дівчина все ще мала сумніви у тому, що я завжди знайду на неї час. Ну, це не було позбавлено логіки, адже за той семестр, що вона навчалась у Добруджі, я ні з ким не спілкувався серйозно, і, можливо, їй здалося, що я той ще бабій, а отже ось так накинутись на дівчину у підсобці для мене так само легко, як і викурити цигарку. Не знаю, чи повʼязано це з тим, що Василина не дуже сприймає нікотин, але за цей час я став менше курити. 

Повернувшись до гуртожитку, я здивувався, коли моя кімната відкрилась без ключа. На ліжку сусіда, задравши ноги на стіл, лежав мій найкращий друг.

— Неочікувано, а де Поляк? — спитав я, кидаючи рюкзак на свій стіл. 

— Поляк, мабуть, до Польщі повернувся, — посміхнувся Вайлен. 

Мій сусід був єдиним у гуртожитку поляком і на першому курсі при кожній розмові згадував своє походження, за що й отримав цю кличку.

— Але ти знаєш, що Себастьян кинув мене з квартирою, бо вони з Еллі вирішили жити разом, — мій друг закотив очі. — Дуже радий за них, звісно, тільки я не потягну винаймати квартиру у Скофʼї самотужки. Отже, я придумав геніальний план: вступив до магістратури й, коли отримував кімнату, попросив поселити нас разом. 

— Ух ти, — здивовано сказав я. Це все, на що мене вистачило. Я сподівався на те, що зустрічатись з Василиною буде трохи реальніше, адже Вайлен ледь витерпів бакалаврат і ніколи не говорив про вступ магістратури, бо планував займатись музикою. А він не просто залишається в університеті, а ще й поселився в мою кімнату.

Дідько.