Розділ 16

Василина

Тривога скінчилась лише за годину, та ми вже були в курсі новин. Брат виявився правий, ракетна атака була повністю відбита цього разу. Ми раділи, читаючи ці новини, й відчували прилив енергії, як і кожного разу, коли плани ворога не здійснювались. Ярик говорив з мамою телефоном, запевняючи, що з нами все гаразд, а я поки заварювала всім чай. 

— Якщо хочете, можу додати щось більш заспокійливе, аніж ромашка, — запропонувала я, поки Катя в голос зачитувала новини. Атака була на кілька областей, і ми, радіючи, обговорювали, що в нашого ворога недостатньо ракет аби гасити одразу по всій країні, як це було минулого року. За час війни ми навчились шукати позитив скрізь.

— Який до біса чай, — обурився мій брат, повернувшись до зали після телефонної розмови. — Звісно треба щось більш заспокійливе. 

— Ну тоді спочатку чай, а потім вже інше, — повідомила я, ставлячи горнятка на тацю. Ярик закотив очі, але відніс чай до столу. 

— А звідки ти знаєш що то ППО? Ти відрізняєш на слух? Я скільки не намагався, а все одно не розумію, — поділився Богдан. Мій брат знизав плечима.

— Я натренувався на своїй позиції. 

— Ти військовий?! — вигукнула Катя, і клянусь, я почула, як Богдан щось буркотить про ревнощі. Мене це змусило посміхнутись, бо він і сам посміхався, не ображаючись. Ну і, мені було дуже приємно, коли Ярослав бачив такий захват навколо. Я знаю свого брата. Це дає йому сил продовжувати свою справу і відчувати, що він вчиняє правильно, навіть не дивлячись на всі ті отримані травми, про які він мовчить. Хлопці заглибились в обговорення війни й озброєння, і навіть Катя підтримувала розмову, але я в тому нічого не тямила. Відкинулась на спинку стільця, спостерігаючи, за захопленою розмовою. Доки вони говорили незрозумілою мені мовою про всі технології, що застосовувались у війні, я здалася й принесла пляшку нашого улюбленого вина. Ярик відкупорив його й почав розливати, та на секунду зупинився, не дорахувавшись одного бокала.

— Василино, тут не вистачає.

— Ні, я не пʼю, — сказав Дорел, підіймаючи своє горнятко з чаєм.

— Чого це? — здивувався мій брат.

— Віддаю перевагу робити усілякі дурощі свідомо, — Дорел посміхнувся, і брата така відповідь влаштувала. Він засміявся, хитаючи головою. — До речі, а що це за пісню ти грав?

— Улюблена пісня Василини, котрою вона катувала всіх взимку.

— Нічого подібного! — заперечила я, відпиваючи трохи вина. 

— І чому це ми ніколи не слухали твій плейлист? — звернувся до мене Дорел.

Я знизала плечима, кинувши на нього розгублений погляд:

— Ну, він майже весь такий. Про війну. Тому… Думаю, він ніколи не був доречним.

— Тут часто такі обстріли? — запитав Дорел.

— Поки приблизно раз на місяць ракетні, дрони частіше.

— І тобі б не довелось перейматись через дрони, якби ти не… — почав Ярик, та я закотила очі, перебиваючи його:

— Я не поїду раніше, ми це вже обговорювали.

Я видавила з себе посмішку показала братові язика, намагаючись не подати знаку, як сильно мене ображає, коли сімʼя щосили намагається здихатись мене.

— Піду пошукаю нам ще пляшку чогось смачного, — сказала я, і, оскільки вино закінчилось, цю ідею підтримали. Впевнена, що Ярик зрозумів, що трохи переборщив, але звісно вважав себе правим. Я зайшла у підсобку, де мама зазвичай зберігала алкоголь для сімейних свят чи якихось посиденьок з друзями. Зазвичай я не брала звідти нічого, але оскільки тут Ярик, мама йому простить й нічого не скаже.

— Ей, як ти? 

Я здригнулась й обернулась. Дорел схилився до одвірка й схрестив руки. Його уважний погляд був спрямований прямо на мене, і лише зараз я подумала про те, як ми нещодавно обіймались у коридорі. Навіть Богдан так не обіймав Катю, а вони зустрічались. Закусивши внутрішню сторону щоки, я повільно зізналась:

— Трохи дратуюсь через те, що моя сімʼя намагається позбутись мене, — чесно відповіла я. Мабуть, це мене і приваблювало у Дорелі. Я могла бути з ним щирою й не перейматись через це. 

Він схилив голову набік, вдивляючись мені в обличчя. 

— Вони просто піклуються про тебе. Це… Дійсно страшно, Василино. І оскільки в тебе немає реальної необхідності знаходитись під обстрілами, твої рідні просто намагаються врятувати твою психіку. Я розумію, досить важко поїхати від сімʼї, але ти їх не залишаєш. Вони це розуміють. І тобі також варто перестати ставитись до себе як до зрадниці.

Намагаючись кудись подіти неочікувану нервозність, я продовжувала жувати внутрішню сторону щоки, повільно киваючи. Його слова про зрадницю зачепили мене за живе.

— Думаю, ти правий, — мовила тихо, прихилившись спиною до стіни поряд із поличкою з пляшками.

— Чому ще ти не хочеш повертатись до Добруджі? 

Я закусила губу, обмірковуючи наступні слова. Щирість щирістю, та одну річ я дійсно не можу йому розповісти. Моє тіло знов затремтіло, та тепер не через вибухи. Останній час я провела в колі людей, які не витрачали часу: моя мама поїхала до тата на передову, хоча ще на початку війни саме вона плакала і кричала, аби ми всі їхали за кордон, поки ще ті були відкриті. Мама була тим типом пацифістів, котрі готові дійсно на все, аби не було війни, аж доки та сама не прийшла до нашого дому. І хоча війна все ще лякала її найбільше, мама оком не моргнула, їдучи до самого пекла, аби побачити тата. І Ярик. Навіть не дивлячись на мою вередливість, що містила в собі й попередження, він все одно знайшов хвилинку на те, щоб забрати мій телефон. Я б не звернула уваги, якби розблокувавши його не помітила відкрите вікно з номером моєї подруги. Ніхто не гаяв часу, а я відчувала себе огидно лише від думки про те, щоб спробувати відкрити свої почуття й натомість марнувала час, боячись наслідків.