Розділ 14

Василина

Я ледь змогла заснути. Ігнорувала слова сусідки, та все одно вночі дала волю фантазії, уявляючи, яким би був той поцілунок. Поспавши всього кілька годин, змогла тихо і швидко зібратись зранку. Аліна не обманювала — ми попрощались з нею ввечері й зараз вона спала, тож я намагалась її не розбудити. Повісила рюкзак на плечі та тихенько вийшла з кімнати. Думала, що мої емоції будуть переповнені у звʼязку з поверненням додому, та натомість всі думки були лише про те, що внизу на мене чекає Дорел. Побачивши його, сонно посміхнулась, вітаючись. На диво він виглядав досить бадьоро.

— Давай свій рюкзак, — хлопець протягнув руку, та я хитнула головою.

— Він легкий, правда. 

— А я вже й забув, що іноді ти можеш бути вередливою до широких жестів. 

Ми пішли до його мотоцикла.

— Ми не бачились лише пару тижнів, а ти вже й забув мене?

— Тебе не забудеш, — він ледь помітно усміхнувся, додаючи, — тільки те, як ти не хочеш приймати шолом заради безпеки чи давати мені понести рюкзак.

Хлопець дістав шолом, надяг його на себе і потім здивував мене, дістаючи інший.

— Ти ж наче мав всього один? — запитала здивовано, даючи Дорелу надягнути його на мене. 

— Ну, магазини працюють, знаєш. Там можна придбати ще, — хлопець розсміявся.

— Ти трохи токсичний зранку, ти знав? — я відчула, як мої щоки червоніють, та закусила губу, опускаючи погляд. Хлопець застібнув шолом, і на секунду його руки торкнулись моїх плечей. Я затамувала подих, поглинаючись у ці дотики, та проґавила момент, коли лямки рюкзака зʼїхали з моїх плечей, і Дорел, піймавши рюкзак, заховав його у багажник. Ми сіли на мотоцикл, і я притиснулась до хлопця й обійняла його, подумки радіючи тому, що цей транспорт дає мені бажане. Притиснутись до його тіла, відчувати його тепло, стискати його футболку, відчуваючи крізь неї пружні мʼязи. Мотоцикл рушив з місця. Цього разу Дорел їхав швидше, змушуючи мене вчепитись в нього мертвою хваткою. Як би мені не подобалась ця можливість обійняти його, але було до біса лячно. Ми доїхали до аеропорту хвилин за двадцять. 

— Дякую, що відвіз мене, — сказала я, повільно прибираючи руки з його тіла і трохи посуваючись від хлопця. Дорел повернувся до мене, знімаючи шолом.

— Я радий допомогти, — він подивився на мене, і це було вперше, коли я не поспішала відводити погляд, ловлячи блиски східного сонця в його темних очах. Зараз через сонце вони виглядали більш схожими на шоколад. Я завжди уникала людей з карими очима. Не знаю, чому, просто боялась цього кольору. Можливо, саме тому, що підсвідомо розуміла — одного разу я не зможу відвести погляду від одних конкретних карих очей, не дивлячись на всі заборони навколо. В мене перехопило подих, коли він наблизився на крок. Відстань між нами була досить маленька, на грані пристойної. Його руки піднялись до мене, і я вже подумала про те, що Аліна мала слушність щодо поцілунку. Фантазія малювала, що якимось чином він знає мої почуття і відчуває те саме до мене. Моє серце забилось сильніше, та Дорел опустив погляд, перериваючи зоровий контакт. Він розстібнув мій шолом. 

Як соромно. Скільки думок промайнуло в моїй голові, і на якусь мить я навіть зрозуміла, що дам йому поцілувати себе не дивлячись на наслідки. Та це був лише дурний шолом. 

— Ти зареєстрована на рейс? — запитав хлопець трохи нижчим голосом.

— Так.

— Тоді маємо ще трохи часу. 

Він дістав мій рюкзак і повісив собі на плече, не звертаючи уваги на мій протест. Натомість поклав руку на мій поперек, підштовхуючи до входу в термінал. Пройшовши службу безпеки, ми пішли до маленької кавʼярні на території аеропорту. Дорел залишив мене за столиком і повернувся за кілька хвилин з двома стаканами кави й хот-догами.

— Я здогадуюсь, що ти не снідала, — пояснив хлопець. — То який в тебе маршрут? 

— О, ну, зараз в Бухарест, а звідти ще пів доби автобусом до Дніпра. Скільки я тобі винна за сніданок?

Дорел закотив очі, та все одно розсміявся.

— Ніскільки. І перед тим, як ти ввімкнеш зануду — твій рюкзак в мене, і ти їхала у шоломі. Отже, немає сенсу сперечатись стосовно сніданку.

— То ти купив другий шолом заради мене? — питання зірвалося з мого язика раніше, ніж я встигла подумати. Та я посміхнулась, роблячи вид, що питаю це в жарт. 

— Можливо. Правда, ти ускладнила мою задачу, розійшовшись з Вайленом. 

Його погляд пропалював мене. Я відчувала це, хоча дивилась на свій хот-дог, надто нервуючи. Все йшло прекрасно, без зайвих провокацій і згадувань Вайлена, але ось, ми тут. Хоча, мені варто було почути це імʼя, враховуючи, що всього кілька хвилин тому я жадала поцілунку. Можливо, я ще не прокинулась повністю й тому поводилась й тому намагалась собі намалювати бажану картинку і знайти будь-який доказ того, що вона може існувати насправді. 

Намагаючись поводитись природно, я знизала плечима й потім зробила ковток кави, навмисно розтягуючи паузу.

— Ну, зате я поліпшила життя собі, не обманюючи його. І сподіваюсь, йому також стане краще, як тільки він зрозуміє, що вартий дівчини, котра буде шалено закохана в нього. 

З награним інтересом я приступила до свого хот-дога. Варто забити чимось рота, аби в мене був час обдумувати свої відповіді та не говорити зайвого. Ну і, я дійсно не їла нічого зранку, лише захопила з собою кілька батончиків і воду. Я матиму змогу поїсти та докупити запаси у Бухаресті.