Розділ 12

Василина

— Я думаю, ти правий, — сказала я замість привітання, коли брат зателефонував мені. Моя сусідка була на парі, тож я почувалась безпечно, розмовляючи у кімнаті про надто особисте. 

— Так, обожнюю мати рацію, продовжуй.

Я закотила очі. Іноді Ярослав був нестримний, та мені треба було поділитись цим із кимось, і мені було лячно промовляти це вголос. 

— Я… Я не маю почуттів до Вайлена. Тобто, він хороший. Красивий, спортивний, романтичний. Мрія багатьох дівчат… — я міряю кроками кімнату, вільною рукою граючись зі шнурком своєї толстовки. — Але не моя. І я не знаю, що робити. 

Кілька тижнів тому, повернувшись у Скофʼю після вихідних у Вайленовій сімʼї, я стрималась і не стала повідомляти братові про те, що трапилось. Сподівалась, що це помутніння в моїй голові мине. До того ж мені це все здавалось такою дрібницею і таким соромом — говорити із людиною, котра знаходиться на війні, про свої переживання щодо хлопця. На фоні війни ці переймання виглядали такими дитячими й недоречними. Однак після вчорашнього вечора з Дорелом, я зрозуміла, що мені потрібно, аби мене хтось вислухав. 

Я зробила глибокий вдих і продовжила. Розповіла братові, як пройшла зустріч з батьками Вайлена та про вечір кіно з обома хлопцями. І про те, як розплакалась і втекла у ванну, настільки сильним було це тяжіння до Дорела. Далі поділилась, як мені вдавалось уникати й Вайлена, й Дорела, занурившись у підготовку до сесії. І нарешті дійшла до вчорашнього вечора, який був просто неймовірним. Розповідаючи кожну дрібницю, знов відчула, як очі стають вологими. Та я трималась, продовжуючи:

— Мені дуже соромно. Я не хочу його обманювати. І не можу, я почуваюсь від цього просто огидно. Але, — я не стримала схлип, — мені страшно, бо якщо… Коли ми розійдемось, я залишусь тут одна, бо всі мої друзі тут — це його друзі. Мара і так зі мною говорить крізь стиснуті зуби, а Себастьян і Дорел… Зрозуміло, що вони оберуть його, вони його друзі. Ти правий. Я дуже боюсь залишитись на самоті.

Я закінчила і разом із тим плюхнулась на свій стілець, відчуваючи повне спустошення. 

— Василино, — голос брата змусив мене напружитись. — Мені здається, ти занадто кориш себе. Тобто, я розумію, що ти в шоку від того, що відчуваєш до Дорела, але ж ти не мусиш себе так ненавидіти за це. Ти не лізеш до нього, не цілуєш. Не зраджуєш Вайленові з ним чи з будь-ким. Я думаю, ти й так прийняла рішення. Йому не треба знати щодо твоїх почуттів те, що його не стосується, але ти зможеш зробити це делікатно. Так, він дуже засмутиться. Але це ліпше, ніж ти будеш зустрічатись з ним і далі, давати якісь надії, знаючи, що ти цього не хочеш. І не бійся бути сама. Тобі залишилось закрити сесію і потім два місяці вдома. А за цей час багато що може змінитись. Навіть якщо ні, краще бути самотньою, ніж використовувати людей. 

— Дякую. Мені потрібно було це почути, — прошепотіла у відповідь.

— Я знаю.  

Я набралась сміливості написати Вайленові лише ввечері. Виходячи з гуртожитку, відчувала, як тремтять мої руки. Я не стала перевдягатись і вийшла у джинсах і толстовці. Частина мене сподівалась, що, побачивши мене в такому вигляді, Вайлен буде не настільки засмучений розмовою. Хлопець обійняв мене при зустрічі, що змусило моє серце стиснутись від болю. Я запропонувала прогулятись. Треба було відійти трохи далі від гуртожитку. Звісно, Вайлен запідозрив щось через мій настрій. Він почав ставити багато питань, і я нарешті зупинилась й повернулась до нього. Не могла відірвати погляду від землі, говорячи йому:

— Вайлене, мені, правда, дуже шкода та… Думаю, нам варто розійтись. 

— Що? Чому? 

Він вмить став серйозним. Притягнув мене до себе, змушуючи підвести на нього погляд. Він був сповнений нерозуміння.

— Я… Вибач. Я просто… Нічого не відчуваю. Вибач.

Я стиснула шнурок толстовки, намагаючись змусити себе триматись. Я не маю плакати. Але дивитись, як змінюється його обличчя, було дуже важко. Можливо я й не кохаю його, але Вайлен все одно не чужий мені, і його почуття зачіпали й мене. Нерозуміння перейшло в біль і злість. Вайлен схопив мене за руку.

— Є хтось інший?

Я замотала головою. Ні, ні, він не має знати нічого про мої почуття до іншої людини, тим паче я не збираюсь бігти до Дорела на правах вільної та зваблювати його. 

— Ні, — прошепотіла я. — Просто не хочу обманювати тебе. Я… не зможу дати тобі того, на що ти справді заслуговуєш. Мені дуже прикро. 

Зрадницька сльоза скотилась по щоці, і Вайлен торкнувся мене, витираючи її. 

— Я не розумію. Не розумію, що трапилось, чому… чому ти втратила почуття, Василино. І не плач, це не чесно. Ти сама робиш це. 

Він засунув руки в кишені та опустив погляд, роблячи крок від мене. 

Дорел

Ми з Себастьяном обговорювали сесію, коли Вайлен зʼявився у кімнаті й грюкнув дверима так, що ми миттєво забули тему розмови. Обидва повернулись до нього, та слова сказати не встигли, як почервонілий від злості хлопець впав на своє ліжко й кинув телефон у стіну.

— Ей, — почав я, та він швидко змусив мене заткнутись:

— Вона кинула мене. Вона, бляха, кинула мене!