Розділ 11

Дорел

Захід був з розряду тих, на яких я б не зʼявився з доброї волі. Купа пафосних людей обговорювали якусь фігню з важливим виглядом, пили вино й насолоджувались музикою. Ми з Василиною переважно гуляли замком в очікуванні виступу Вайлена, виглядаючи як два підлітки, що прокрались на дорослу вечірку. Я показував дівчині кімнати та зали, котрі зазвичай можна було відвідати лише під час екскурсій. Не любитель всього старого, але Скофський замок дійсно був вартий того, щоб хоч раз його відвідати. 

— Можна поставити питання? — спитала Василина, розглядаючи картину в одній із залів. 

— Добре, але тоді з мене також питання, — відповів я, не розгубившись. Дівчина здивовано подивилась на мене, але кивнула.

— Що в тебе трапилось тоді, в Дразі? Мені здалось, ти був… — вона замʼялась, пальцями стискаючи свою сукню, нервуючись у спробі підібрати правильне слово, — засмучений трохи.

Мені варто було очікувати цього запитання. Тільки я не мав так радіти в душі тому, що дівчина не лише підмітила мій настрій, але й думала про це й досі, два тижні по тому. Я ніколи не брехав про свою сімʼю, але й не виставляв цього напоказ. Прихилився плечем до стіни, спостерігаючи за тим, як Василина трохи нервується та намагається приховати це, розглядаючи місцеві красоти, я відповів:

— Мій тато має певні проблеми з алкоголем. 

Чорт. Проговорювати це в голос було дуже незвично. Всі люди, котрі знали про цю частину мого життя, зазвичай дізнавались самостійно і там не потрібно було нічого додавати.

— Я очікував його побачити тверезим, але цього не сталось. Тому трохи засмутився, бо ліпше було цей час провести у гуртожитку. 

Мені не дуже хотілося бачити від неї повний жалю погляд. Але, коли дівчина подивилась на мене, її сині очі були спокійні. 

— То ось чому ти завжди тверезий, — помітила Василина. Я повільно кивнув, і дівчина продовжила, відводячи від мене погляд: — Не думаю, що бувають ідеальні сімʼї. Тобі нелегко, але ти гарно тримаєшся. Не взяв собі за приклад для наслідування звичку тата, та натомість рухаєшся далі та не забуваєш його. Не думаю, що кожен би зміг так. 

Ніколи не дивився на свою ситуацію з цього боку. Просто робив все задля того, щоб йти далі своїм шляхом, але я любив батька і навіть уявити собі не міг, що відвернусь від нього. 

— Дякую, — сказав я, піймавши себе на думці, що вже кілька хвилин не відводжу від неї погляду. Що ж, оскільки Василина поглинута дослідженням архітектури й представлених експонатів, я міг собі дозволити й далі спостерігати за нею, залишаючись непомітним. — Тепер моє питання. Чому ти плакала у той вечір? 

Мені хотілося додати щось про її ранкову згадку “ніякої романтики”, але тоді  моя совість не могла б давати мені спати. А от питання про сльози ще поміщалось у рамки дружнього. Василина зупинилась, поглянула на мене здивовано. Мабуть, сподівалась, що ніхто того не помітив, бо тоді ніхто не спитав. 

— Я… ем, — вона все ще виглядала розгублено. — Вибач, мені б не хотілось про це говорити. Але це точно не повʼязано з тим, що ти прийшов. Правда. 

Її реакція трохи збентежила. Не розумію, що там був за такий привід, що дівчина не може сказати про це. Вона не чіпала свій телефон, не отримувала дивних повідомлень, і це наштовхувало на думки, що її засмутили або я, або Вайлен. І оскільки вона засмутилась не через мою появу, варіантів залишалось ще менше. 

— Якщо це повʼязано зі мною чи Вайленом, ти можеш поділитись. 

Василина опустила голову, явно вагаючись. Отже, я правий. Це було нескладно. Вона мовчала, і я не втримався й трохи натиснув:

— У вас не все добре у стосунках, так?

— У мене, — поправила дівчина, відвертаючись від мене. Мій пульс зрадницькі прискорився. Як би з розумом я не підходив до цієї ситуації, а тіло все одно сподівалось, що йому щось перепаде. Я хотів цю дівчину, і хотів дуже сильно. І на жаль, я не впевнений, що справа лише у фізичній її привабливості. 

— Тобто? — спитав я, намагаючись контролювати свій голос.

— Я не хочу псувати йому настрій, тому, будь ласка, закриймо це питання.

Ця відповідь мене розчарувала. Не тому, що дівчина не надала подробиць. Це, мабуть, навпаки було добре. Але мене бісило те, що Василина готова була жертвувати своїм настроєм й емоційним станом, аби не псувати його Вайленові. Ми вже повертались до залу, де проводився захід, бо вихід друга мав бути за кілька хвилин. 

— Я сподіваюсь, у вас все налагодиться, — тихо сказав я. Але зрадницька, егоїстична частина в мені була проти цих слів.

— Так і буде, — відповіла Василина, все ще уникаючи мого погляду.

Цього вечора Вайлен був на висоті. Власне, другові ніколи не бракувало впевненості, а зараз він ще й був на своєму місці — в центрі уваги з улюбленою гітарою в руках. Вайлен впорався чудово. Ніхто б навіть не запідозрив, що він не був частиною гурту. Після його виступу ми мали трохи часу разом. Вайлен знайшов нас, ми випили безалкогольного пуншу, поки друг ділився своїми емоціями від сьогоднішнього дня, розповідав як проходила підготовка до виступу. Нарешті його мрія почала збуватись. Я знав, що Вайлену не дуже горить навчання, і він вже дочекатись не може, доки отримає диплом, але пішов в університет, бо батьки не сприймали його захват музикою як щось серйозне. Якщо після цього бенкету його помітять, він матиме змогу довести, що має рацію.