Розділ 10

Дорел

Після поїздки додому моє життя почало крутитися навколо пошуків роботи на наступний сезон. Сенсу повертатись на канікули додому не було, і тому я й намагався потурбуватись про отримання робочого контракту з гарними умовами вже зараз.  Це зайняло деякий час, але от я вже виходив зі співбесіди із широкою посмішкою — мене вже запитали, коли зможу братися до проєкту. Ідея перейти з курʼєрської служби до більш серйозного проєкту здавалась мені прекрасною, особливо вдивляючись на те, що контракт буде на пів року. Це значить, мені не доведеться їздити під дощем і постійно хворіти з жовтня по березень, як це було цього року. І більш того, якщо все піде за планом, то на момент отримання диплома я отримаю ще й досвід, і не матиму типових проблем з працевлаштуванням одразу після випуску. Мої щасливі роздуми перервав дзвінок Вайлена. Його також переслідував успіх, судячи з радості в його голосі:

— Памʼятаєш, я розповідав тобі про благодійний банкет у Скофському замку? 

Скофський замок був такою ж візитівкою Добруджи, як Ейфелева вежа — Франції, а Біг-Бен — Британії. 

— Так, звісно, — я дійсно памʼятаю. Вайлен всі вуха прогудів з цим бенкетом ще кілька місяців тому, коли намагався потрапити туди з власним музичним номером.

— Так от, мене запросили! Не з власним номером, поки що, але їхній гітарист захворів, а ми з дівчиною з гурту бачились нещодавно і мої навички їй дуже сподобались… Коротше, вона запропонувала зустрітись з гуртом, познайомитись, пограти… І, чуваче, вони мене беруть! 

— Вау, вітаю! Дуже радий за тебе! — я щиро посміхнувся. Гітара була першою подружкою Вайлена, і він дуже давно й наполегливо працював над тим, аби попасти на щось більш масштабне за виступи перед купкою студентів біля вогнища чи на концерті в актовому залі. 

— Так, а ще, вони дозволили мені запросити кілька друзів. Тож, ти приїдеш?

— Потрібен костюм? 

— Так, бажано не йти у футболці.

— Сарказму у твоєму голосі більше аніж потрібно. Нагадай, коли це.

— Завтра. 

Ух. Роздобути десь костюм до завтра. Не люблю такі спонтанні задачі, але це дебют Вайлена, я не можу пропустити таке. Тим паче через костюм. 

— Я буду. 

— Супер! Захопиш Василину? Вона також піде, але… Ну, вона не знає, як дістатись замку, і розгубиться, а я маю завтра бути там ще зранку. Я знаю репертуар напамʼять, але ми домовились зустрітись і підготуватись.

Василина. Останній раз ми бачились на вихідних і тоді було щось дивне. Мені здається, у Вайленових батьків вона плакала ввечері, але дівчина нічого не сказала, як і Вайлен не зауважив цього, а я не був впевнений, чи варто пригортати увагу. Хотів запитати про це зранку на кухні, але там… Клянуся, я думав не головою, коли спровокував її питанням стосовно романтики. Мені треба було почути, який я гівнюк, що обламав їм спекотну ніч своєю присутністю, але натомість вона на тон вище сказала “жодної романтики”. Це не ті слова, які я мав чути, і точно був не той тон. На щастя, тоді зʼявився Вайлен, і я не встиг зробити нічого, за що могло бути соромно. І все. Майже два тижні ми не бачились. Навіть коли збирались всією компанією, Василини не було. Вайлен казав, що вона завантажена задачами перед сесією. Це було трохи дивно, як на мене, враховуючи, що сесія розпочнеться лише з наступного тижня. І будемо чесними, саме через неї я взявся за пошуки роботи раніше, аніж планував. Намагався зайнятись більш корисними справами, аніж думати про дівчину свого друга, та вона якимось чином все одно періодично прокрадалась в мої думки, частіше, аніж припустимо. Однак вона не могла пропустити дебют Вайлена.

Як і я.

— А, кхм, так, звісно, я заберу її від гуртожитку завтра. 

Костюми не були частиною мого гардероба, але дивлячись на себе в дзеркало, я замислився над тим, що варто це виправити. Сірі штани в тонку клітинку, сорочка і жилетка личили мені так само як і улюблена шкірянка. Я перестав подумки захоплюватися своїм вбранням, коли вийшов на вулицю і побачив її. 

Василина вже була тут, не дивлячись, що я мав в запасі ще пʼять хвилин, коли виходив. Її темне волосся було злегка підкручене і спадало акуратними локонами на спину. Синя сукня А-силуету чудово підкреслювала її тонку талію і колір очей. Дівчина підняла на мене погляд, і, здається, це був перший раз, коли я бачив її нафарбованою. Василина використала лише туш й світло-рожеву помаду, але виглядала немов принцеса. В мене перехопило погляд.

— Привіт, — дівчина зашарілась, опускаючи погляд.

— Ти неймовірна, — сказав я, намагаючись піймати її погляд. Чому вона уникала його? — Неймовірно виглядаєш, — виправився, кашляючи в руку. Я б залишив попередній коментар, якби вона не була дівчиною Вайлена. Ніколи раніше ми не западали на одних дівчат, і я волів би не мати такого досвіду. Бо це повний відстій — думати про неї настільки часто і не могти нічого зробити. 

— Дякую. 

Василина почервоніла. Здається, я у пасці. Але я точно з цим впораюсь. Ми виходили з двору, коли дівчина запитала, чи могли б ми скористатись таксі замість мого мотоцикла. Не міг не використати цього, і мій погляд знов ковзнув по її фігурці, від підборів до очей. Усміхнувся.

— Таксі нас не довезе — центр міста, шоста вечора. Пішки скоріше, аніж рухатись тими заторами.