Розділ 9

Василина

Ранок також пройшов дивно. Прокинувшись раніше, я швидко перевдяглась у джинси й сорочку та вийшла на кухню, сподіваючись випити кави наодинці, аби привести власні думки до ладу. Однак, ввійшовши в кухню, застигла, побачивши Дорела біля кавомашини. Я була впевнена, що хлопець ще спить чи просто чекає, доки прокинеться Вайлен, аби йти снідати разом.

— Добрий ранок, — привітався хлопець, озирнувшись. На мить наші очі зустрілись, і він тепло усміхнувся одним лише поглядом. 

— Добрий ранок, — розгублено привіталась я, та швидко взяла себе в руки. — Вибач за вчорашнє. Через мене довелось перервати перегляд. 

— Це ти вибач, зіпсував вам романтичний вечір.

— Жодної романтики не було, — зірвалось з мого язика, і я почервоніла. Це не те, що я мала б казати, і звучало досить неоднозначно. Так, ніби виправдовуюсь і прошу вибачення за те, що могла провести романтичний вечір зі своїм хлопцем. Які б почуття не мала до Дорела, хлопець не мав про це навіть здогадуватись. Він подивився на мене уважно, змушуючи тим самим ніяковіти ще більше, і, здається, хотів сказати щось, однак тут в кухню зайшов Вайлен. Ми обоє одразу перемикнулися на хлопця. 

Я допомагала Вайленові готувати сніданок, поки Дорел робив каву на всіх, коли до нас також приєдналась мама мого хлопця. Вона обійняла Дорела, ні на мить не здивувавшись, що хлопець тут. Наче Дорел о сьомій ранку посеред їхньої кухні був цілком нормальним явищем. За сніданком вони спілкувались як одна сімʼя, і це… ну, це змушувало мене почуватись лайном ще більше, адже вчорашній вихор емоцій нікуди не подівся. За ніч я трохи заспокоїлась, але коли ми зустрілись зранку, мій пульс підскочив, а серце забилось так, що у вухах задзвеніло. Мені кортіло якось ненавмисне доторкнутись до нього, побачити його темні очі ще раз, та я змушувала себе цього не робити. Дивилась куди завгодно, але не в його сторону. Я сподівалась лиш, що дію достатньо непомітно, і ні Дорел, ні Вайлен нічого не зрозуміють. Мені треба впоратись із цим лайном, поки все не зайшло занадто далеко.

— Вибачте, я вже побіжу, — сказав Дорел, щойно допивши каву. — Сподіваюсь застати батька. 

Вайленова мати якось дивно подивилась на нього, ніби хвилювалась, і я не могла зрозуміти, що такого було приховано за цією невинною фразою.

— Звісно, Дореле. Гарного тобі дня! — жінка поцілувала його в обидві щоки, а Вайлен посміхнувся, кажучи:

— До зустрічі перед потягом. 

До нашого відʼїзду залишалось ще півдня, але цей час здавався вічністю. Мені кортіло спитати у Вайлена, що трапилось, але впевнена, що нової відповіді не отримаю, тому навіть не намагалась завести цю тему. Аби не викликати підозр й самій не давати собі зайвого приводу думати про Дорела. Треба зосередитись на будь-чому іншому. Я подивилась на телефон — мене розривало бажання поділитись відкрито своїми почуттями з кимось іншим. З кимось, хто зможе вислухати мене, зрозуміти та допомогти порадою. Я заблокувала телефон і повернула до кишені. Не зараз. Не коли поряд Вайлен. Єдиною людиною, з ким я могла поділитись, був мій брат, і в нього є нагальніші проблеми, аніж драма сестри на порожньому місці. За цей рік я майстерно навчилась працювати з пріоритетами, і власні почуття й емоції остаточно перейшли на далекий задній план, коли мене відправили сюди. 

Решта дня, на щастя, пройшла не так страшно, як я собі уявляла — хлопець вирішив показати мені місто. Драз виявився дуже гарним містом: оточений горами з трьох сторін, на півночі він мав вихід до моря. Величезні пляжі, куди на літо з'їжджались відпочивати з найближчих міст, що виходу до моря не мали. Мене, як людину з промислового Дніпра, Драз дуже вразив. Доки ми прогулювались улюбленими маршрутами Вайлена, хлопець розповідав про своє дитинство. Як вони познайомились із Дорелом і як разом бігали цими вулицями, гуляли та грали, ховались від батьків після сварок і таке інше. Ми прогулялись головними вулицями, відвідали історичний центр і наостанок спустились до пляжу. Я так давно не бачила моря, але навіть зараз, стоячи на берегу, піймала себе на думці, що мені страшно підходити до води надто близько. Стояти в кількох метрах, вдихати морське повітря, спостерігати за хвилями поки що було більше ніж достатньо. Минулого року я бачила на власні очі, як підривається морська міна в цьому самому морі й це не було тим враженням, яке я б хотіла повторити. Вайлен ставився до цього більш легковажно — підійшов до води, помочив руки. Мене це дратувало, адже всі мої прохання не підходити він ігнорував, і навіть дражнив, всім своїм видом демонструючи, що від його дій нічого не сталось. Називайте мене параноїком, мене це влаштовує. Але така реакція на моє хвилювання — ні. Вайлен відійшов від води лише коли я, розізлившись, попрямувала в протилежному від нього напрямку. 

— Що з тобою? Може варто розслабитись трохи? Ти нервова з учорашнього вечора.

— Не треба ліпити до цього вчорашній вечір, — відповіла я різкіше, аніж збиралась. — Ти не зовсім не розумієш, що коїться в моїй країні та наскільки Добруджа близько до цього. Немає у морі купола, який захистив би береги Добруджі від того, що шлеться в Україну.

— Вибач, — Вайлен розгублено подивився на мене, щиро не розуміючи проблеми. — Я вже подумав, що тобі не сподобалось тут.

— Ні, ні, — злість все ще кипіла в мені. Те, як він дражнився біля води, й це було так по-дитячому, та я намагалась заспокоїтись і не влаштовувати сцен. Не робити лиха на емоціях, я не така. — Все добре, правда. Я трохи нервувалась вчора через знайомство з твоїми батьками, але зараз… Будь ласка, просто не сунь руки в море. Не при мені. Навіть якщо ти впевнений, що нічого не буде, будь ласка…