Розділ 7

Дорел

Ми попрощались із Вайленом та Василиною на вокзалі. Їхати зі Скофʼї до рідного Драза було всього дві години, і весь цей час я провів вдаючи, ніби сплю. Василина помітно нервувалась перед зустріччю з батьками Вайлена, а хлопець не переставав дуркувати з нею. Мені кортіло вмішатись в їхню розмову, та я саме тому й вдавав сплячого, аби тримати язика за зубами. Останнім часом бажання бачити Василину підсилилось. Думаю, все через ті одкровення на кухні й поїздку на мотоциклі. Кожного разу, як я бачив її, знов починав несвідомо згадувати про той вечір, коли відвозив дівчину до гуртожитку. Про те, як вона стискала мою футболку, як притискалась до мене, гріючи своїм тілом. Як мило виглядала у моїй шкіряній куртці. 

А це не те, про що я мав би думати. 

Її сині очі, що дивились на мене в темряві, коли її обіймав не просто інший хлопець, а мій ліпший друг. Мене до біса дратує, що я не можу вимкнути власні емоції. Заборонене найбільш спокусливе, так? Тож мусив визнати: вона дійсно подобається мені. І це більше, аніж просто бажання залізти під спідницю.

Я тільки підійшов до дверей будинку, а вже отримав повідомлення:

Вайлен: “Гей, все добре?”

Відкрив двері, стискаючи телефон, і одразу матюкнувся, почувши дзвін і брязкіт. Прямо під дверима стояло кілька пустих пляшок від вина й горілки. Дві з них розбилися, коли я відкрив двері. 

— От тобі й “з поверненням, синку, я так сумував”, — пробуркотів собі під носа, нахиляючись за пляшками. Я не мав би ображатись. Моя мати пішла з життя, коли я навчався у старшій школі. Батько і до цього любив іноді випити, але до її смерті це були звичайні посиденьки з пляшкою пива під вечірні новини, не більше. Та потім… Кожен горює по-своєму, і мій тато обрав такий шлях. Я не маю нічого проти, але в нього ще був я, і був цей будинок, котрий за роки мого навчання у Скофʼї постарів ніби ще років на десять. 

Схилився над пляшками, збираючи осколки до купи.

— О, синку! 

Я відчув аромат дешевого вина ще до того, як почув чи побачив батька. Лише діти, яким пощастило як і мені, з кількох метрів можуть визначити, що говорить з ними сьогодні — вино, горілка чи пиво. Особливо ненавиджу вино. Воно завжди значить вечір безглуздої сентиментальності й недоречної турботи, що плавно переходили у звинувачення. 

— Як дістався? Я приготував пиріг. Ти казав, приїдеш раніше, тож він вже охолонув. О, не прибирай, я це збирався винести.

Його думки стрибали від одної до іншої, мова була трохи рвана, і я вже відчув себе так, ніби вийшов на дистанцію, намагаючись поспівати за ним. Було боляче дивитись в його почервонілі очі, так схожі на мої. Боляче, бо ми говорили сьогодні з ранку, за годину до виїзду, і батько був тверезий. Обіцяв мені, що таким і залишиться. І він не мав би думати, що я приїду раніше, бо ми говорили сьогодні! Пройшло три з половиною години з нашої розмови. Я стиснув руки в кулаки, крокуючи за ним до кухні. Це не мало мене злити. Далеко не перша порушена татом обіцянка стосовно випивки — і все ж, кожного разу я ніби очікував дива на Різдво, а отримував ось це. Ціную, що він вирішив приготувати пиріг на честь мого приїзду, але коли батько береться за приготування їжі вже напідпитку, зазвичай виходить щось не дуже їстівне. Та я ніколи про це не говорю прямо, бо тоді він надто засмучується. 

Пиріг виявився сирим в середині і підгорілим знизу. 

— Та що ти, це смачно ж! Як мама готувала…

Я відкрив холодильник у пошуках продуктів.

— Тато, він не готовий. Мені шкода. Можемо приготувати завтра вдвох.

Чоловік опустив очі.

— Вибач, я поганий.

Я закотив очі — ось воно, почалось. Зараз він буде журити себе, а потім переведе стрілки на мене. Я збирався протриматись стільки, скільки мені дозволить моя психіка. Дістав з холодильника суп. На вигляд свіжий і вже точно пахне смачніше за підгорілий непропечений пиріг. Добре, що батько все ж таки харчується.

— Ти не поганий, тат. Не завжди пиріг може вийти з першого разу, — я посміхнувся йому, насипаючи суп у тарілки.

— Так, я знаю! Знаю, це складний рецепт. Але ти не приїжджаєш до мене. Якби приїздив, може пиріг в мене б вже краще виходив. Ти мене не любиш? Що я такого зробив, що ти не можеш до мене приїхати? Це перший раз за весь рік, Дореле! Вже весна добігає кінця! Невже я заслуговую на це?

Він піднявся на ноги, і я знав, нащо — тетрапак з вином стояв у холодильнику.

— Ні. — Я миттєво опинився поряд, закриваючи спиною холодильник. — Сьогодні вже достатньо. Решту дня проведемо як нормальні тверезі люди. Ти обіцяв, що не питимеш сьогодні.

— А ти мав приїхати раніше! Ти сказав мені, що вже їдеш. Але в тебе знов знайшлись справи важливіші за мене.

Зробивши глибокий вдих, я терпляче пояснив батькові, що не порушив слова. Голова починала боліти. Якби знав, що до мого приїзду батько буде вже таким, залишився б у гуртожитку. 

 Ми нарешті поїли та перейшли до вітальні. Я витримав ще кілька годин, не дивлячись на купу незвʼязних думок, звинувачень й одкровень, котрі повторювались один за одним. За останню годину батько звинуватив мене в тому, що я запізнився, пʼять разів. Я вже не коментував цього, лише сподівався, що ближче до вечора батька попустить, аж доки не побачив, що чергова його пляшка стояла під мийкою у ванній кімнаті. Даремно охороняв холодильник, адже весь цей час батько лизькав з іншої своєї заначки. В підлітковому віці, знаходячи пляшки, я виливав все в унітаз, та зараз знав, що це нічого, окрім нового скандалу, не дасть.